Читать онлайн книгу "Закон равлика"

Закон равлика
Андрiй Юрiйович Курков


Журналiст Вiктор Золотарьов #2
Книга продовжуе розпочату автором у романi «Пiкнiк на льоду» розповiдь про долю журналiста Вiктора Золотарьова. Рятуючись вiд смертi в Антарктидi або беручи участь у передвиборчiй кампанii в Киевi, переживаючи жахи «добровiльного» чеченського полону, вiн усвiдомлюе справедливiсть народженого самим життям Закону равлика: без власного будиночка, даху, ти, як равлик без мушлi, – безпорадний слимак. І будь-хто, мимохiдь, може просто тебе розчавити «носаком модноi тупоносоi туфлi»…





Андрiй Юрiйович Курков

Закон равлика





1


Протоку Дрейка перетинали чотири днi, а потiм ще три днi Вiктор не мiг прийти до тями. Полярники, що прибули разом з ним на кораблi «Обрiй» з аргентинського портового мiстечка Ушуаi, спромоглися вже пристосуватися й узялися до науковоi працi, поспiшаючи зробити якiсь вимiри й аналiзи перед близькою полярною нiччю. А Вiктор усе ще вилежувався в кiмнатi житлового поверху головного корпусу. Виходив лише попоiсти та визирнути назовнi. Ставилися до нього нормально. Вiн навiть устиг заприятелювати з одним справжнiм полярником: за фахом той був бiофiзиком i займався дослiдженнями в галузi виживання людини в екстремальних умовах. Вiкторовi здавалося, що для цього досить кiлька разiв перетнути вир протоки Дрейка, ширшоi, либонь, за Чорне море. Але цей учений перетинанням протоки не цiкавився: сам зiзнався, що всi чотири днi пролежав на лiжку з туманом у головi й порожнiм шлунком.

Помалу Вiктор вивчив станцiю. Навiть надвiр почав виходити. Для цього видали йому ясно-червоний костюм iз жовтими смужками, що вiдсвiчують. Затямив iще одне правило: перед кожним виходом – нехай навiть на десять хвилин – треба записатися на дошцi, що висiла лiворуч вiд вхiдних дверей. Зазначити прiзвище й час виходу. Йому пояснили, що якщо за годину людина не повертаеться – усi рушають ii шукати.

Узагалi ж iсторiя станцii Вернадського була досить трагiчна, i Вiктор, здаеться, збагнув, чому Англiя подарувала ii Украiнi. Англiйцям тут не плужило. За роки роботи станцii загинуло шiстнадцять полярникiв i розбилося два лiтаки, що доставляли сюди запаси й устаткування. А якщо спуститися до води й озирнутися, то комплекс iз кiлькох невеличких i одного бiльшого двоповерхового будиночка з горищем-складом вiдразу починав нагадувати давне в’язнично-острiвне поселення.

І тiльки в одному мiсцi на полярнiй станцii можна було розслабитися й спокiйно посидiти, – у барi житлового корпусу. Але, власне, бар був, нiби вiдморожений. Випивку в ньому не продавали, та й самого бармена звiку не iснувало. Сюди можна було прийти зi своiм спиртним i посидiти бiля стiйки бару. Можна було випити й занюхати китичкою рiзнорозмiрних бюстгальтерiв, котрi телiпалися на пiдпiрному брусi, що починався бiля стiйки й упирався в стелю. Усi бюстгальтери були з автографами колишнiх власниць – химерна традицiя станцii: усi жiнки, що тут побували, залишали в барi цей предмет туалету, немов провокацiю для еротичних снiв полярникiв.

Вiктор теж потрапив у лабети. Але йому не йшлося про сон: руки несамохiть потяглися до твердого мережива, що берегло принадну для чоловiкiв форму. І хоч тепер iх виповнювало повiтря, але сам доторк пучками пальцiв обпалив Вiктора вiдчуттям весни. Вiн наче вiдчув запах квiтучоi вишнi.

Може, фантазiя й повела б його далi, але наразi до стiйки бару присiло двое полярникiв з кiлькома пляшками аргентинського пива. Припрошували до пива й Вiктора, але вiн вiдмовився.

– Дарма, – спiвчутливо мовив один iз них. – Це вже останне пиво – бiльше не буде!



Бiофiзика-екстремолога звали Станiслав, чи, простiше, Стась. Вiн знайшов Вiктора годинки за двi й запропонував погуляти.

Вони спустилися до дощатого пандусу – слiпу, – яким спускали й затягали моторнi гумовi човни на алюмiнiевому каркасi. Там Вiктор побачив своiх перших в Антарктидi пiнгвiнiв: порiвняно з Мишком, були вони маленькi, наче iграшковi.

– Це пiнгвiни Аделi, – пояснив Стась. – Адже ми на островi, а це ще не зовсiм Антарктида.

Вони пройшлися до дизельноi, де гув генератор, потiм – до якоiсь закритоi лабораторii, де робилися магнiтнi вимiри.

– Тут на станцii е хлопець iз Москви, мiй тезко, – озвався Стась, озирнувшись довкола i переконавшись, що поруч нiкого нема. – Вiн хворий, у санчастинi лежить. Я йому про тебе розповiв, i вiн дуже хотiв зустрiтися. Зайдеш?

– Атож, – стенув плечима Вiктор.

Повернулися до головного будинку. Вiктор подався до себе, а Стась пообiцяв зайти по нього за годинку.



Хворий москвич виявився дебелим чоловiком рокiв сорока. Лiжко санчастини було для нього закоротке. Вiн лежав горiлиць, трохи пiдiбгавши ноги. Велике обличчя було таке блiде, що слово «хворий» вiдразу набуло у Вiктора в головi поважнiшого значення.

Стась-екстремолог вийшов, залишивши iх удвох.

– Ти що тут робиш? – спокiйно i сумно запитав москвич, дивлячись на Вiктора спухлими очима.

– Так, подивитися приiхав…

– Облишмо тi манiвцi, – москвич зiтхнув. – Я – банкiр Станiслав Брониковський. Я тут переховуюсь. Удома мене пiдставили. Бачиш, я тобi все вiдразу кажу щиро. А ти що тут робиш?

– Теж переховуюсь, – визнав Вiктор, обеззброений вiдвертiстю банкiра.

– Оце до пуття, – мовив Брониковський.

– Що саме? – здивувався Вiктор.

– Нiчого. Просто до пуття, що ми – колеги.

Адже ти мiг би виявитися людиною, яку спорядили мене вбити…

Вiктор подивився на банкiра з жалем i здивуванням.

– Але наразi я знаю, що це не так… Однаково, мене вже i тут дiстали…

На кiлька хвилин запала павза, i Вiктор уже збирався йти з цiеi тихоi кiмнатки санчастини, але банкiр, вловивши бажання Вiктора, знову поглянув на нього.

– Ти заходь частiше. У мене тут шахи е… Я тобi можу посприяти! – сказав вiн таемниче.

Вiктор пiшов, пообiцявши повернутися за кiлька годин.

Вiдтодi й почав учащати до Брониковського – часу мав удосталь. Надворi було зимнувато, хоча набагато теплiше, нiж вiн очiкував. Лишень мiнус п’ятнадцять. Натомiсть у житловому будинку опалення працювало чудово. А в санчастинi i поготiв. Отож грали вони з Брониковським у шахи й балакали про всяку всячину. Вiктор помiчав iнодi, що своiми питаннями банкiр вивчае його, але дива в цьому не було. Просто в Брониковського вiдверта манiя переслiдування. І то – в поважнiй стадii. Сам Вiктор нiколи б не повiрив, що слiдком за ним, за Вiктором Золотарьовим, до Антарктиди хтось вiдправить кiлера. Хто вiн такий, аби по нього когось посилати свiт за очi? Натомiсть банкiр – прикметнiша особа. Мовою шахiв – ферзь. Тим-то, можливо, побоювання Брониковського мали якiсь пiдстави. Та й дивна хвороба прогресувала, а тутешнiй лiкар, хоч i напихав його антибiотиками, але визначити точний дiагноз не мiг. Спочатку мовив про поiздку до американцiв на станцiю «Пальмер» за триста кiлометрiв, а тодi облишив цю iдею.

Банкiр тим часом скаржився на болi в животi, майже нiчого не iв. Схоже, тiльки мiцна статура давала йому можливiсть живитися припасеними в тiлi соками, як верблюду.

Якось Вiктор зауважив, що блiдiсть Брониковського набула нового, синюватого вiдтiнку. Того дня банкiр прошепотiв Вiкторовi: «Я знаю, хто мене отруiв!» Та й по тому.

Долаючи бiль, грав iз Вiктором у шахи. Програвав мовчки. А пiсля гри дiстав з-пiд лiжка напiвповну пляшку аргентинськоi горiлки, – Вiктор уже куштував тут таку i був вiд цього пiйла не в захватi.

– Слухай-но, – почав Брониковський, розливаючи горiлку по двох чашках. – У мене до тебе пропозицiя i прохання!

Вiктор уважно поглянув на хворого банкiра.

– У мене готовий вiдхiд i документи на iнше iм’я, iх завтра яхтою привезуть. Там буде один поляк – Войцех. Вiн мае забрати мене iз собою звiдси, але щойно вiн мене побачить у такому станi… – Брониковський важко зiтхнув. – Тобто, менi вже звiдси не вибратися, але якщо хочеш – можеш поiхати замiсть мене. Тiльки-но пообiцяй зробити те, про що я тебе попрошу…

Вiктор кивнув. Брониковський пояснив, що хоче передати Вiкторовi листа дружинi й кредитку, з якоi Вiктор може у дорозi знiмати грошi, але потiм мае теж вiддати дружинi.

– Але ж у документах твое фото?

– Войцех умить замiнить його на твое. Вiн у цiй справi спец.

Вiктор зо двi хвилини помiзкував та кивнув. І вiдразу побачив на блiдому обличчi Брониковського хворобливу усмiшку.




2


Вже десь за мiсяць Вiктор зiйшов крутими схiдцями вагону на платформу Киiвського вокзалу. У кишенях штанiв лежало два паспорти. У правiй – польський, у лiвiй – синiй украiнський. Спортивна сумка не дуже тисла на плече: у нiй на самому днi бовталася торбинка з жетонами казино, там же лежав записник i пачка польського печива.

Похмуре небо нависло над киiвським вокзалом, але нi грози, нi дощу не вiщувало.

Вiктор вийшов на площу i спинився. Бо якби далi рушив «на автопiлотi», ноги самi вивели б до автобусноi зупинки, а потiм – i до пiд’iзду свого будинку. Але автопiлот не працював. Точнiше – його вiдключило саме життя, i тому першi кроки привокзальною площею здалися Вiкторовi кроками недосвiдченого космонавта на Мiсяцi: недоречна непевнiсть та пiдозрiлива м’якiсть асфальту пiд ногами – ось-ось провалиться. І як ото iншi так спокiйно проходять повз, поспiшають. У них автопiлоти працюють, а у Вiктора – нi. Ото ж i воно.

І однаково треба кудись iти чи iхати. У кишенi лежать гривнi, що «переночували» на Пiвденному полюсi. Якщо за час полярноi антарктичноi ночi тут не помiнялася влада чи не вiдбувся черговий географiчний «зсув» до Росii, то гривнями ще можна заплатити за дрiбнi радощi життя, як от проiзд в автобусi. Тiльки-но – куди iхати спочатку?

Вiктор озирнувся i побачив газетний кiоск. Вiдразу асфальт пiд ногами ствердiв i по цiй твердi рушив Вiктор до «Союздруку».

Погляд вiдразу виокремив iз трьох десяткiв по-картярському розкладених на прилавку газет рiднi «Столичнi вiстi».

Вiдiйшовши всього лише на крок вiд кiоску, Вiктор розгорнув газету i простояв так iз пiвгодини, усмоктуючи в себе киiвськi новини.

Життя не змiнилося. Принаймнi з цього номеру газети випливало, що все у стольному градi Киевi йде своiм трибом. Іноземнi гостi привозять гуманiтарну допомогу будинкам-iнтернатам, двох депутатiв украiнського парламенту ув’язнюють у Нiмеччинi за банкiвськi махiнацii, у Херсонi розстрiлюють родину бiзнесмена, а на Оболонi вiдкриваеться розкiшний гiпермаркет садового обладнання й реманенту. Лише двiйко некрологiв на передостаннiй шпальтi засмутили Вiктора недорiкуватiстю й кострубатiстю висловлювання невiдомого автора, що сховався за колишнiм псевдонiмом Вiктора – «Група товаришiв». І у вихiдних даних газети не було Ігоря Львовича. Головний редактор тепер – якийсь Вайцман П. Д.

Миттевим солодким спогадом промайнув у пам’ятi малюнок якогось давнiшого похорону: вони з Мишком стоять бiля труни чергового видатного небiжчика, а згори свiтить сонце, звучить скорботна мова когось iз рiдних i близьких, лише слова пролiтають повз, бо вони з Мишком нiби не звiдси, вони частина ритуалу, точнiше, пiнгвiн Мишко – частина ритуалу, а вiн, Вiктор, частина пiнгвiна Мишка. І тому вони нiчого не чують, вони перечiкують похорон, перечiкують час, перечiкують життя, неначе воно майже вiчне.

Де Мишко зараз? У Феофанii? Навряд… Найшвидше – вiдпочивае мiж похоронами. Виходить, шукати його однаково треба на Байковому цвинтарi, коли назбираеться там найбiльше «мерседесiв». Адже життя не змiнилося.

Раптом сонце пробилося променями крiзь похмуре небо, i Вiктор пiдняв голову. Настрiй неба мiнявся. Хмари поступово свiтлiшали.

Сховавши газету до сумки, Вiктор притьма зiщулився на сонце, що доперва визирнуло. Потiм воно сховалося, але було очевидно, що ненадовго. Усе-таки в природi лiто. Хоча осiнь уже в дорозi.

«І я в дорозi», – подумав Вiктор, озирнувшись на вокзал.

Тепер треба було вирiшити: куди далi. Вiн замислився. Кортiло додому й у ванну. Потiм, по черзi, треба було розшукати Мишка й переконатися, що з ним усе гаразд. Адже вiн перед ним у боргу. Вiн, Вiктор, зайняв його мiсце в лiтаку i злiтав на його вiтчизну. Щоправда, причина цiеi замiни була цiлком поважна. А борг вiн Мишковi вiддасть, неодмiнно вiддасть. Вiн усi борги вiддасть. Шкода тiльки, що йому, Вiкторовi, нiхто нiчого не винний.

І ось уже мiсто проiжджае повз автобусне вiконце. Полуденне сонце засвiчуе асфальт i тротуари. Поруч сидить лiтнiй дядько в джинсах i бiлiй футболцi та вчитуеться в проспект фiрми, що займаеться емiграцiею до Канади. Проспект схожий на тест. Чи радше – на телевiкторину. Питання: «Яка у вас освiта?» Три варiанти вiдповiдi: «вища технiчна – три бали», «середня технiчна – два бали», «вища гуманiтарна – один бал». Вiктор кинув зизим оком на спiд аркуша. «Додайте вашi бали, i, якщо вийшло 15 i бiльше, без вагань звертайтеся до нас – у вас вiдмiннi шанси стати громадянином краiни кленового листя!»

Вiктор сам собi кивнув. Потiм усе-таки ще раз перебiг очима питання, порахував своi бали. Набралося iх насилу вiсiм. Краiна кленового листя йому не випадала. Вiн з полегкiстю зiтхнув. Брак шансiв дае набагато бiльше волi, нiж iхнiй надлишок.

Вiд зупинки автобусу до будинку було метрiв триста. Треба було пройти повз дитячий садок, школу й скверик.

Вiкторовi не хотiлося поспiшати. А бiля дитячого садка вiн узагалi зупинився й задивився на якусь групу, яка бавилась у «паротяг» на чолi з молодою вихователькою. Дво- й трирiчнi малята поклали руки на плечi тих, хто попереду, й перевальцем тупцяли по невидимiй колii навколо пiсочницi. Точнiсiнько, як пiнгвiни.

Вiктор вдивився в обличчя малюкiв. Подумав про Соню, згадав Мишка-непiнгвiна. Дивно, що пiнгвiни живуть довше, нiж непiнгвiни… Хоча це й сумнiвно. Спочатку треба переконатися, що з пiнгвiном Мишком усе гаразд.

Вiн трохи постояв i поспостерiгав за дiтьми, а тодi рушив далi легкою ходою. І земля пiд ногами була достатньо тверда, – аж спинився перед своiм пiд’iздом. Цiеi митi автопiлот знову вимкнувся й у свiдомостi запанувала розгубленiсть. Вiктор задер голову й поглянув на своi вiкна. І нiби вiдтiля опустилася йому на плечi якась вагота. Вiн зiтхнув, зайшов до пiд’iзду.

Униз, назустрiч, гайнула сходами знайома сусiдська кiшка Машка. Вiктор на мить розслабився, але, тiльки-но пiднявся на свiй поверх, розслабленiсть щезла, наче ii i не було. Рiднi залiзнi дверi, що здаються неприступними. Лише тепер у них врiзаний ще один замок, на пiвметра нижче попереднього. Вiктор з острахом подивився на нього. У кишенi вiн стискав ключ вiд старого замка, але цей новий замок нiби смiявся своею шпарою над важким латунним ключем, зiгрiтим теплом долонi.

Вiктор вiдступив на крок i поглянув на постiлку пiд дверима. Нова, гумова, з таким же гумовим рельефним написом «welcome». Тобто – ласкаво просимо. Постоявши кiлька хвилин, Вiктор почув, як унизу грюкнули дверi, i цей раптовий грюк струснув ним, передав йому iмпульс небезпеки, страху. І Вiктор завмер, прислухався до чужих крокiв. Хтось пiднявся на четвертий поверх, брязнула в’язка ключiв. Вiдчинились i зачинилися дверi. Знову запала тиша, i Вiктор обережно спустився вниз. Визирнув iз парадного. Страх ще не минув, але страх цей не був цiлком усвiдомленим, природним. Це був той, давнiй страх, з минулого. Просто вiн зринув iз пам’ятi й наче обгорнув Вiктора. Навпроти через двiр, посеред якого на залiзобетонних стовпчиках натягнутi мотузи для сушiння бiлизни, зеленiли свiжофарбованi дверi парадного сусiднього будинку. Там, на другому поверсi праворуч, мешкала баба Тоня, мати друга його дитинства Тольчика. Вона все життя торгувала молоком. Там же, у iхньому дворi. Із шостоi ранку ii гучний голос лунав iз прочинених кватирок. «Мо-ло-ко! Мо-ло-ко!» – вигукувала вона. Тодi цей покрик був рiвнозначний слову «Пiдводься!». Тiльки-но «Пiдводься!» казала мама, а слово «Молоко!» залiтало до спальнi за годину-пiвтори ранiше i вже готувало його до пiдйому.

Вiктор хутко перейшов двiр i пiднявся на другий поверх.

– Вiтя? – зрадiла баба Тоня, вiдчинивши дверi. – Заходь! Заходь! А я гадала, що ти виiхав!..

«Хiба ж вона «баба» Тоня?», – подумав Вiктор. Справдi, Тонi до бабусi було ще далеко. І вбиралася вона акуратно. Видко, стежить за собою. Молочарки довго зберiгають молодiсть i гладку шкiру. Корисна для здоров’я професiя, «iй же, мабуть, уже рокiв шiстдесят», – подумав Вiктор.

– Їсти хочеш? – запитала баба Тоня. – Я саме бульйон зварила. Купила курку, а вона геть старою виявилася, лише на бульйон i годна…

Вiктор кивнув.

Минаючи кухню, кинув оком у вiтальню, де на сервантi стояв портрет вiчномолодого сина Тонi – Тольчика. Багато рокiв тому вiн зiрвався з дерева i розбився на смерть. Тодi навколо цих будинкiв росло багато старих дерев i на iхнiх верхнiх гiлках вони, тодiшнi хлопчаки, будували халабуди. Знаходили гарне розгалуження, робили на ньому помiст i дивилися з висоти у двадцять метрiв на дрiбний свiт дорослих будiвникiв комунiзму. Власне, вже тодi було зрозумiло, що комунiзм люди будували кожний для себе. Було в цьому щось вiд таемного змагання: хто збудуе бiльше комунiзму в себе вдома. У кого в холодильнику надбано бiльше копченого лосося i «Радянського шампанського». Господи, адже то все було в минулому сторiччi!

Бульйон теж нагадав щось iз далекого минулого. Навiть не щось, а просто минуле, добре домашне дитинство. І тверда куряча нiжка, у якiй в’язли зуби, i жовта осуга курячого жиру на плесi бульйонного озера.

– У мене ще холодний рис е, – сказала баба Тоня. – Усипати?

Вiктор кивнув, i вона поклала йому в бульйон двi столовi ложки вареного рису, що вiдразу потонув.

– Де ти тепер живеш? – спитала вона.

– Тут i живу, – вiдповiв Вiктор.

– Отже, здаеш квартиру? А я гадала – продав!..

Вiктор замислився.

– Нi, там небога мого друга з дитиною мешкае…

– Авжеж, у неi такий симпатичний чоловiк… високий… мiлiцiонер, здаеться, чи вiйськовий…

– Чоловiк? Мiлiцiонер? – здивувався Вiктор. – Про чоловiка я нiчого не знаю. – І вiн кинув через кухонне вiкно трохи стривожений погляд на вiкна своеi квартири в будинку навпроти.

– Вiд вас подзвонити можна? – запитав Вiктор.

– Оно там телефон на холодильнику…

Вiктор пiдвiвся, набрав свiй номер.

– Алло! – почувся в рурцi лункий голос Сонi.

– Соню? – Вiктор усмiхнувся в рурку.

– Дядько Миколо? – спитала Соня.

– Нi, дядько Вiтя.

Запала павза, по якiй голос Сонi ще бiльше пожвавiшав.

– Дядьку Вiтю?! А ти де?

– Я в Киевi. А ти?

– А я вдома… А Мишко з тобою?

– Нi, Мишка нема… Вiн десь тут, у Киевi…

– Загубився?

– Атож, загубився, але я його знайду!

– Ти його обов’язково знайди й приведи додому! Бо тiтка Нiна кiшку принесла, а вона дряпаеться. А Мишко не дряпався!

– Так, – iз сумом пiдтвердив Вiктор. – Мишко не дряпався. А тiтка Нiна вдома?

– Hi-i, вона по магазинах пiшла. А ти прийдеш?

– Прийду, – пообiцяв Вiктор. – Тiльки трохи згодом… І напевно тодi, коли тiтки Нiни й цього дядька Миколи не буде… Адже у вас тепер дядько Микола живе?

– Живе, – вiдповiла Соня. – Але вiн гарний, вiн менi рольцята купив. А вчора десь на два днi виiхав i обiцяв менi черепашки привезти…

– Цiкаво, значить на море виiхав… Вiн i справдi мiлiцiонер?

– Нi, про чуже око… А насправдi – якийсь вартовий, тiльки не простий, а головний… Ой, тiтка Нiна йде! Хочеш iз нею поговорити?

– Нi, Сонечко, я потiм подзвоню! – хутенько завершив розмову Вiктор i поклав рурку на апарат.

Озирнувся на бабу Тоню. Вона й далi стояла бiля плитки. Повернувся до столу, знову зиркнув на вiкна.

– Якщо хочеш – можеш тут переночувати: туди, либонь, незручно, – мовила, озирнувшись, Тоня.

– Дякую… Я, бабо Тоню, сумку тут залишу… до завтра, а завтра зайду. Гаразд?

– Звичайно, заходь! – кивнула вона.




3


Треба було розрядитися. Вiктор простував Хрещатиком порожнем, – лише тi ж два паспорти лежали, кожний у своiй кишенi. А в кишенi куртки глухо дзенькали жетони казино, що з’iздили з Вiктором до Антарктиди й назад. Ідучи вiд баби Тонi, вiн витяг згорток iз жетонами зi спортивноi сумки. Витяг i впхнув у кишеню. Усе це вiдбулося якось автоматично, але зараз, коли вiн iшов Хрещатиком проти вечора – то впiзнаючи його, то не впiзнаючи, – присутнiсть у кишенi жетонiв пiдкреслювала в його прогулянцi елемент гри, елемент газарду. У внутрiшнiй кишенi куртки лежала важливiша штукерiя – кредитна картка «Visa» вiд банкiра-полярника Брониковського. «Вiсiмдесят дев’ять дев’яносто сiм», – повторив Вiктор пiнкод картки. Пам’ять поки не зраджувала. Поруч iз карткою в конвертi лежав лист банкiра до його дружини. Вiктор навiть не поцiкавився, чи е в нього дiти? Потiм довiдаеться. Коли доiде до Москви, знайде ii, передасть листа, переповiсть усе словами. Вона, мабуть, плакатиме… Але спершу треба знайти Мишка, знайти й перепросити. І, як удасться, виправити ситуацiю. Може, незабаром полетить чергова експедицiя на далекий холодний Пiвдень нашого маленького глобусу?

– У миттеву безпрограшну лотерею не бажаете зiграти? – продзеленчав поруч нахабнуватий голос.

Вiктор спинився. Хлопець рокiв двадцятьох у джинсах, картатiй сорочцi i пiджаку наопаш посмiхався i кивав головою вбiк. Вiктор озирнувся й побачив теплий гурт лохотронникiв бiля розкладеного столика. Зауваживши поворот його голови, вони мерщiй взялися до «гри».

– Дякую, я в безпрограшну не граю, – вiдповiв Вiктор. – Тим бiльше, що я й так завжди виграю!

– Це можна виправити, – сказав хлопець.

– Можна, але не треба, – Вiктор усмiхнувся до хлопця цiлком привiтно, обiйшов його i рушив далi.

Дивно, що ця балачка Вiктора пiдбадьорила. Згадалося, з яким фаталiзмом вiн вигравав тодi в рулетку, яку втомлювали нескiнченнi виграшi. Плужить дурням i новачкам. Новачком його вже не назвеш, а дурнем – ще можна. Але дурень – слово необразливе. Кожна людина – дурна, тiльки однi дурiють перегодом i залюбки, а iншi – цiлком поважно i все життя.

Вiктор спустився на Подiл, але тут на нього чекав неприемний сюрприз: винний бар «Бахус» зник. Натомiсть тепер виблискував модними вiтринами магазин дорогого одягу. Перейшовши на iнший бiк Костянтинiвськоi, Вiктор спустився до пивницi й зрадiв, побачивши, що й тут розливають вино. Склянка молдавського «Каберне» виявилася вельми вчасною. І час зупинився. Поруч пиячили вiльнi громадяни мiста Киева, приходили та щезали червонi плями облич. А Вiктор купавсь у винному теплi, нiби вiдiгрiвався за весь цей пережитий i не надто мiцний антарктичний морозець. І в головi бринiв дитячий голос, голос Сонi, що розпитуе про пiнгвiна Мишка й скаржиться на дряпучу кiшку.

У пивницi вiкон не було. Свiтили жовтi лампочки попiд темною стелею i по-чужинецькому зеленiв неоновий напис над барною стiйкою: «Гайнекен». «Який у бiса «гайнекен?» – подумав iз посмiшкою Вiктор. – Це усе свое, рiдне, вiтчизняне, дешеве». І пиво, i вино, i горiлка, що ii деякi вiдвiдувачi за старою радянською звичкою намагалися непомiтно доливати в келихи з пивом – для змiцнення ефекту. Ефект дiйсно був мiцний. У кутку пивницi вже спав, хропучи, пожмаканий i водночас iнтелiгентний на вигляд чоловiк. До нього пiдiйшов iнший, схилився. Вiктор зацiкавлено спостерiгав, гадаючи, що зараз сплячого будуть виносити абощо. Але все виявилося простiше: у сонька на руцi був годинник, а той, хто пiдiйшов до нього, просто хотiв довiдатися час. Вiн пiдняв безвладну лiву руку, зсунув рукав пiджака з зап’ястка i, вивчивши розташування годинникових стрiлок, поклав руку на мiсце.

На третю склянку вина Вiкторовi забракло грошей. Вiн вийшов крутими сходинками з пивницi й розгледiвся. Вулиця вбиралась у вечiрнi вогнi, нiжне свiтло вiтрин виливалося на тротуари. Якщо зараз завернути лiворуч i пройти метрiв триста, вiн вийде на набережну Днiпра, i тодi рiчкове прохолодне повiтря пiдбадьорить його.

Близько години вiн неквапно брiв набережною до мосту «Метро». Повз гасали машини. А Вiктор iшов i мiркував про себе, про свое повернення. Той факт, що його мiсце в його власнiй квартирi зайняте, сприймався спокiйно. Просто його дiм уже не був його домом. Там виник якийсь iнший свiт, i, можливо, вiн не мав права втручатися в життя цього свiту. Тiльки Соня зараз здавалася йому ближчою, нiж тодi, перед вiд’iздом. Тiльки вона нiби й залишалася нiчиею, тобто такою ж, як i вiн сам. Це спорiднювало, але ще дужче спорiднювало минуле. Спорiднював покiйний Мишко-непiнгвiн, обличчя якого вже витерлося з пам’ятi Вiктора. Але по-iншому Вiктор його пам’ятав. Навiть голос його пам’ятав. І Соня – це все, що вiн залишив свiтовi на згадку про себе. Та й не свiтовi вiн ii залишив, а йому, Вiкторовi…

Дiйшовши до мосту, Вiктор сiв у метро i приiхав на «Лiвобережну» Тепер ноги несли просто до казино «Джеф».

Тут нiчогiсiнько не змiнилося. Обличчя вiн не пам’ятав, а розташування готельного фойе, прохiд за важкi запони, кабiнка обмiну жетонiв – усi таке саме. Охоронцевi на входi до зали Вiктор мовчки тицьнув пару жетонiв, заздалегiдь витягнутих iз кулька в кишенi.

Зупинився бiля найближчоi рулетки, зробив ставки, подивився на трьох пiдпилих хлопцiв, що теж розклали жетони по нумерованих квадратиках столу. По колу застрибала кулька. Молодий круп’е лiниво прищулився й стежив за нею. Для нього гра була нецiкавою – вiн усiм своiм виглядом нiби показував: «Ще не вечiр! Постривайте. Ось годинки за три почнеться справжня гра!»

Вiктор теж стежив за кулькою, i теж лiниво. Однак кулька зупинилася на «десятцi», й Вiктор зрозумiв, що його жетони зараз перейдуть у власнiсть столу. Здивований, вiн знову дiстав жетони й зробив кiлька ставок. І знову програв. Це його протверезило. Хлопцi поруч теж програвали, але цiлком спокiйно, нiби саме для цього вони сюди й прийшли. А вiн нащо прийшов? Бо тут вiн провiв своi останнi днi й ночi в Киевi. Але тодi вiн святкував майбутню смерть i тому вигравав, а нинi? Смерть, схоже, залишилася в iншому, минулому життi. Там же, мабуть, залишилося й везiння.

Вiктор зiграв ще кiлька разiв i знову без успiху. Навiть один iз тих хлопцiв зненацька виграв десяток жетонiв, а жетони Вiктора круп’е рутинно згортав лопаточкою i зсипав у дiрку, в безодню, куди йшло все програне. Той, кому все це згори падало, мав регулярно багатiти, з кожною грою.

«Нi, годi», – подумав Вiктор i зупинив руку, що вже залiзла до кишенi, до кулька з жетонами. Вiн ступив крок назад. Постежив хвилин iз десять за грою хлопцiв. Прийшла офiцiантка з тацею: безкоштовне шампанське мало розрадити постiйний неталан. Вiктор випив шампанського й пiдiйшов до будки обмiну жетонiв.

Спочатку зазирнув у вiконце й переконався, що там хтось е.

– Жетони назад мiняете? – запитав вiн.

– Виграли? – долинуло у вiдповiдь.

– Атож, – Вiктор виклав пригорщу рiзнобарвних кружечкiв i долонею посунув жетони у вiконце. – Це ще не всi!

– Пощастило! – мовив хлопець-мiняйло, але в голосi виникла напруга.

– Десять вiдсоткiв тобi, – сказав Вiктор, нахилившись i пильно уп’явшись очима в хлопця.

Той кивнув, i тодi Вiктор догрiб iз кишенi всi жетони.

– Забагато, – неголосно мовив хлопець.

– Ти порахуй, а там подивимося…

Вiктор випростався. Чув, як зiтхав у кабiнi хлопець, рахуючи й сортуючи жетони за кольорами.

– Тут на вiсiмсот доларiв, – озвався хлопець.

Вiктор посмiхнувся. За його пiдрахунками хлопець помилився чи не втричi, але сперечатися з ним вiн не збирався.

– Гаразд, давай хоч вiсiмсот…

Вже у фойе, зайшовши до туалету й закрившись у кабiнцi, Вiктор перерахував зеленi банкноти й переконався, що з обiцяних восьмисот мiняйло дав йому сiмсот шiстдесят, але й це не викликало в нього нiякого протесту. Вiн однаково вважав себе переможцем: адже вiн помiняв iграшковi грошi на дiйснi, а не навпаки.

Єдине, що трохи гнiтило, – це результат сьогоднiшньоi гри. Було ясно, що удача скiнчилася. Це, звичайно, не остаточний вирок. Можна спробувати оскаржити в долi. Тiльки-но як перевiрити? У казино вiн бiльше не пiде. Двiчi в життi – цiлком досить. Перший раз i останнiй.




4


Навiть у стумi вечiрнього мiста на обличчi у Вiктора, мабуть, читалося, що в кишенi в нього майже вiсiмсот баксiв. Принаймнi, Хрещатиком вiн iшов прямцем, не ухиляючись вiд зустрiчних перехожих, а змушуючи iх обходити себе; доки так вiн прямував, двiчi озивалися до нього моторнi дiвчиська, одягненi надто легко навiть для нiжноi прохолоди лiтнього вечора. А потiм, хвилин за п’ять, бiля кав’ярнi «Грота» ще одна, третя, iз хлоп’ячою стрижкою i зсунутими на чоло великими сонцезахисними окулярами, сказала йому впритул: «Не поспiшай так, мене не помiтиш!» І вiн зупинився здивовано, завважив ii, тендiтну, в усьому мiнi.

– Ну? – сказав вiн, а вона широко усмiхнулася й опустила на носик величезнi, як тепер здавалося, окуляри, сховавши за iхнiм темним склом не просто очi, а майже все обличчя. Тiльки усмiшка лишилася нижче за окуляри.

– У тебе е куди йти? – запитав раптом Вiктор, не дочекавшись вiдповiдi на свое неконкретне «ну?» І дiйсно, на таке «ну?» i вiдповiдати нiяк.

– Є куди, – кивнуло дiвчисько. – Ходiм!

– Стривай, – Вiктор пiдняв руку до свого обличчя, торкнувся вказiвним нижньоi губи i замислено продовжив – А яка програма? І скiльки коштуе?

– У тебе вистачить, – дiвчисько знову пiдняло окуляри. – Сховай, бо загубиш…

І вона подалася вперед, тонкою рукою дотяглася до лiвоi кишенi куртки, вихопила зелену сотню, що визирала вiдтiля, помахала нею перед обличчям Вiктора, потiм згорнула банкноту навпiл i засунула ii назад у лiву кишеню.

– Понтуеш? – запитала вона.

– Нi, я зроду розтелепа. Тебе як звуть?

– Свiтлинка, а тебе?

– Вiтько…

– Ну що, Вiтьку, гайда!

Вони пiднялися до кiнотеатру «Дружба». Далi Свiтлинка вела Вiктора нагору Лютеранською до Печерська. Вiктор iшов позаду на пiвкроку й то дивився навсiбiч, то розглядав дiвчину. Вона раз у раз напiвоберталася, перевiряючи, чи не загубився вiн.

– Ти чим узагалi займаешся? – запитала вона, напiвобернувшись у черговий раз. Запитала лiниво, без цiкавостi.

– Я? – Вiктор зiтхнув, замислившись. Раптом потрiбне слово саме вихопилося з рота. – Я – полярник…

– Полярник? – здивувалася Свiтлана. – Їй-iй? Либонь, сидiв?

– Зимував… Чи, власне, лiтував.

– На крижинi?

– Майже. В Антарктидi, в експедицii. Знаеш, в Украiни е там дача, «Фарадей» називаеться. Я там за захист прав пiнгвiнiв вiдповiдав.

– Дача? В Антарктидi? Кулi ллеш! – засмiялося дiвча.

– По-перше, я не люблю такi слова, а по-друге – я не брешу! Я дiйсно щойно звiдти.

Свiтлана раптом зупинилась, ii круглi оченята спалахнули.

– Вже, полярнику, прийшли!

Вiктор озирнувся й побачив, що зупинилися вони перед вiдкритими навстiж воротами дитсадка. Вуличнi лiхтарi насилу пiдсвiчували пiсочницi й гойдалки. У вiкнах двоповерхового будинку не свiтилося. Вiктор перевiв погляд на Свiтлану, потiм ще раз зизим оком – на дерев’янi навiси бiля дитячих майданчикiв. У думках зринула пiдозра, що Свiтлана збираеться «почастувати» його пiдлiтковою романтикою вулицi. А йому цього не хотiлося. Вiдкритий простiр – чи то в Антарктидi, чи то в центрi Киева – вiн не полюбляв. Особливо коли над цим простором залягала темрява.

– Ну й що далi? – запитав Вiктор i в голосi пролунало легке роздратування. – Що ми тут робитимем?

– Не бiйся, Вiтьку, – защебетала Свiтлинка. – Маю чарiвний ключик!

І вона легко рушила до бiчних дверей дитсадка. Спритно вiдiмкнула дверi i, зазивно махнувши рукою, пiрнула в темряву. Вiктор увiйшов слiдом.

Усерединi було напрочуд тихо, i ця тиша здалася Вiкторовi тривожною.

– Не бiйся, тут нiкого! – чомусь прошепотiла Свiтлинка й знов махнула рукою, показуючи дорогу.

Вони пiднялися на другий поверх, пройшли широким коридором, слухаючи, як порипуе пiд ногами паркет. Потiм Свiтлана вiдкрила дверi й вони зайшли до якогось примiщення. Очам Вiктора, що вже звикли до пiвмороку, вiдкрилася спальна кiмната з двома десятками по-вiйськовому застелених дитячих лiжечок. Збитi «трикутники» подушок стояли рядком i вiдразу нагадали Вiкторовi про пiонерськi табори з радянського дитинства.

– Чого стоiш? – запитала Свiтлана. – Треба прилаштовуватися, бо буде незручно!

І вона взялася зсувати лiжечка впритул. Їi намiр був зрозумiлий. Якщо зсунути п’ять таких лiжечок докупи, вийде одне нормальне двоспальне лiжко, що й робила зараз Свiтлана.

Закiнчивши, вона повернулася.

– Гей, полярнику, роздягайся, бо замерзнеш!

Вiктор раптом знiяковiв. Знову озирнувся навсiбiч, прислухався до тишi, подивився на охайнi не зсунутi Свiтланою лiжечка, що геометрично шикувалися лiворуч.

– Тут i досi дитсадок? – запитав вiн i озирнувся на Свiтлану.

Вона стояла вже в самих трусиках.

– З восьмоi ранку до шостоi вечора – так, – вiдповiла вона.

– А iз шостоi вечора до восьмоi ранку?

– Ти чого, Вiтьку? – до подиву в голосi домiшалося роздратування. – Тебе щось непокоiть?

– Та нi, – Вiктор опанував себе, полишив зайвi думки й хутко роздягся.

Вони вже лежали на «поперечному» лiжку i Вiктор вдихав пах якихось парфумiв, коли Свiтлана нарештi торкнулася його грудей, повернулася на бiк i прошепотiла: «Не бiйся, це не бордель! До речi, вранцi та вдень я тут теж працюю…»

– Ким? – Вiктор повернувся до неi i торкнув пальцем ii губи.

– Ну, не вихователькою, звичайно, – вiдповiла вона й поцiлувала його пальчик. – Я з дiтьми пiснi розучую. На пiанiно iм мазурки й польки граю, а вони собi танцюють. Просто позаздрити можна!

– Тобi й зарплату тут платять?

– Авжеж, п’ятнадцять баксiв на мiсяць у рiднiй валютi… Однак батькiвщину люблять не за бакси…

– Яку батькiвщину? – не втямив Вiктор.

Свiтлана обiйняла його, пригорнула до себе.

– Мою батькiвщину, оцей садок! Я тут п’ять рокiв свого життя провела, спочатку в яслах, потiм – у рiзних групах. Мене сюди батьки о восьмiй ранку скидали, а о шостiй вечора забирали.

– Нащо тобi це? – здивувався Вiктор. – Ти ж, напевно, i так непогано заробляеш!

– Нехай тобi бiс! – розсердилася раптом Свiтлана. – Ти менi ще нi копiйки не заплатив, а вже моi грошi рахуеш! Ну-бо, мерщiй до роботи!

Вона зареготала, повернула Вiктора так, що вiн опинився на спинi, а сама вмостилася йому на живiт, схилилася, поцiлувала в губи.

– Ти базiка, а не полярник! – сказала майже ласкаво.

– Нi. Я просто довго не розтуляв рота!

Порипування лiжкових сiток вiдлунило вiд стiнок простороi дитячоi спальнi. Вiкторовi раптом дуже сподобалася мiнiатюрнiсть Свiтлани. Вiн легко перекочував ii через себе на iнший бiк i там знову горнув до себе, притискався до неi, шукав ii очi, ii губи. Це тривало довго, поки раптом звiдкiлясь iз темряви не долинув далекий телефонний дзвоник. Разiв зо три подзеленчав i замовк. Але Вiктор пiдняв голову й знерухомiв, наслухаючи.

– Не бiйся, це в директриси телефон… Либонь, хтось помилився… iсти хочеш?

Здивований запитанням, Вiктор розслабився, знову лiг, опустив голову на подушку, повернувся обличчям до Свiтлинки.

– А яке в тебе сьогоднi меню?

– Меню тут iз тисяча дев’ятсот сiмдесят третього року не мiнялося. Манна каша з плямою масла i полуничного джему посерединi. Жадiбнi виiдають середину i п’ють компот, а розумнi все це розмiшують i з’iдають цiлу тарiлку…

– Нiвроку! Було б непогано! – усмiхнувся Вiктор.

– Чому «було б»? – образилася Свiтлана. – Ти що, менi не вiриш? Ану пiдводься! Рукомийник у коридорi праворуч, горщики – там же!

Одягшись, вони пiшли в iнше крило будинку й там, у неосвiтленiй дитсадковiй кухнi, Свiтлана «наослiп» зварила манну кашу. Тiльки коли вона вiдкривала холодильник, щоб узяти молока, на пiдлогу впало жовте домашне свiтло. І блакитнуватi вогники газовоi конфорки також створювали видимiсть затишку. Але потiм, коли Вiктор скорчився в три погибелi бiля столу в дитячiй iдальнi та iв алюмiнiевою ложкою справжню манку з полуничним джемом, вiдчуття затишку бiльше не було. Навпроти сидiла Свiтлана, яка, завдяки своiй мiнiатюрностi, почувалася за столиком цiлком зручно. І Вiктор, усмiхнувшись, не втримався вiд питання:

– Ти навмисне не виросла? Щоб у дитсадку залишитися?

– Авжеж! – весело вiдповiла вона. – На дiтей не ображаються – це раз! Їм багато чого вибачають – це два! І по-трете – iх теж намагаються не кривдити, а навiть навпаки – панькають! Зрозумiв?

– Як же менi тебе панькати? – запитав Вiктор.

– Нi, це я тебе наразi нанькаю, бо ти якийсь вiдморожений, тобто полярник. Ось, бачиш, кашею призволяю! А вiд тебе менi багато не треба – п’ятдесят баксiв цiлком вистачить!

– Не забагато? – смiючись поцiкавився Вiктор.

– Старий, у мене система знижок для полярникiв не передбачена… Але якщо ти будеш наполягати – я що-небудь придумаю!

– Нi, наполягати не буду! Я просто пожартував…

Прокинувся Вiктор на тих же лiжечках. Десь на пiдлозi задзвонили будики. У розплющенi очi вiдразу вдарив сонячний промiнь, i Вiктор замружився, вiдвернувся. Нагнувся, перебiг очима пiдлогу й збагнув, що будики ночували у Свiтлинки в сумочцi. Сама Свiтлана ще спала, тицьнувшись кирпатеньким носиком у подушку.

Вiктор пiдвiвся, вiдкрив сумочку, витяг звiдти маленькi будики й вимкнув iх. Коли засовував iх назад, звернув увагу в сумочцi на ключi вiд машини та якесь посвiдчення. Озирнувся на Свiтлану, яка досi спала, й розкрив посвiдчення.

Посвiдчення виявилося студентським квитком Свiтлани Альохiноi, студентки третього курсу Коледжу мiжнародного бiзнесу.

– Третiй курс? – здивувався Вiктор, ще раз озирнувся на Свiтлану, яка спала.

На фотокартцi, вклеенiй до студквитка, Свiтлана Альохiна виглядала набурмосеним i невдоволеним пiдлiтком.

Здивований Вiктор засунув студентський квиток назад у сумочку, пiдвiвся й пiдiйшов до вiкна. Потягнувся, незвично бадьоро озираючи подвiр’я дитсадка, i вiдразу вiдсахнувся до лiжок, помiтивши, як на подвiр’i, жваво розмовляючи, з’являються двi жiнки похилого вiку.

Пiдскочив до Свiтлани, схилився, торкнув плече.

– Свiтлинко! Пiдводься! Сюди люди йдуть!

Свiтлана лiниво розплющила очi.

– А будики дзвонили?

– Дзвонили, хвилин п’ятнадцять тому.

– Що? – Свiтлана схопилася на рiвнi ноги, швидко вбралася, озирнулася на Вiктора. – Чого стовбичиш? Нумо, швидко лiжка розставляти!

Пiд ii чуйним керiвництвом вони розсунули велике двоспальне лiжко на п’ять дитячих, пiдрiвняли iх. Потiм Свiтлана нашвидкуруч застелила лiжечка. Вiктор лише зауважив, що лiжка «неторканого» ряду були застеленi охайнiше.

На вулицю вони чкурнули через якiсь непримiтнi дверi з iншого боку. У дверях зiштовхнулися з двома кремезними хлопцями, що заносили до будинку великi картоннi коробки. Свiтлана цвiрiнькнула до них «привiт!» i проскочила вперед. Вiктор пропустив iх усередину, наздогнав Свiтлану. Запитав:

– Хто це?

– Це тут одна фiрма пiдвал пiд склад орендуе. Комп’ютерами торгують, – пояснила Свiтлана.

Потiм подивилася на годинник, повернула оспале личко до Вiктора – в очах легкий сонний жаль, що нiби передуе словам вимушеного прощання.

– Вiтьку, а де моi чесно заробленi? – запитала Свiтлана.

Вiктор слухняно дiстав iз кишенi купюри, знайшов зелену пiвсотню й простягнув iй.

– Вибач, менi треба бiгти, – сказала вона вже теплiше. – Якщо нагнешся – поцiлую!

Вiктор нагнувся до неi, маленькоi, милоi, мiнiатюрноi. Вона поцiлувала його в губи.

– Може, ще зустрiнемося? – запитав Вiктор.

– Дай телефончик – подзвоню! – запропонувала Свiтлана.

Вiктор заледве не назвав свiй номер телефону, але вiдразу осiкся. Тепер це телефон Нiни, Сонi та якогось вартового, схожого на мiлiцiонера.

– Немае в мене телефону… Поки…

– Не встиг придбати? – здивувалася Свiтлана. – Поки всi своi полярнi грошi не протринькав на дiвчат, купи мобiльник!

– А в тебе е телефон?

Свiтлана зiтхнула.

– Є, тiльки бiля нього мати спить, а вона не любить, коли ii будять…

– Гаразд, – сказав Вiктор. – Я тебе й сам знайду!

– Спробуй! – усмiхнулася Свiтлана. – Знайдеш – поцiлую!

Вони дiйшли до Шовковичноi. Свiтлана вискочила на дорогу, махнула рукою, i вiдразу якийсь приватник рiзко завернув до хiдника й спинився бiля неi. Свiтлана, домовившись iз водiем, махнула Вiкторовi ручкою, сiла до машини й поiхала.

Вiктор простежив поглядом за машиною, зiтхнув i почимчикував вулицею далi. Завернув на Лютеранську i спустився вниз, на Хрещатик.




5


У щойно вiдкритiй пiдвальнiй кав’ярнi «Старокиiвська» панувала приемна прохолода. Хазяйка великоi угорськоi кавоварки позiхала, збираючи на прилавок учорашнi тiстечка.

Каву вона вчинила геть погану. Зате цукру вкинула донесхочу. Добре ще, що не розмiшала.

Вiктор досi перебував у полонi вiдчуттiв минулоi ночi. Думав про Свiтлинку, про ii дивну й таку природну дитиннiсть. Лишень студентський квиток якось до цього, до минулоi ночi, не насував. Схоже на звичайну пiдробку для купiвлi пiльгових проiзних. Власне, це цiлком можливо. Адже на Петрiвцi можна любiсiнько купити бланк будь-якого посвiдчення – хоч МВС, хоч СБУ. Залишалось уклеiти фотографiю i влiпити якусь печатку. А вiдтак – що хочеш, те й роби. У межах розумного, звичайно.

Вiктор сьорбнув кави, але дивно, що нiякоi звичайноi кавовоi гiркоти на язицi не лишилося. Замiсть смаку кави зринув смак нiчноi манноi кашi з полуничним варенням, смак дитинства.

Минула нiч не вiдпускала Вiктора. Уперше в життi вiн якось занадто легко i природно «купив» нiч щастя i пристрастi. І жодних неприемних вiдчуттiв, жодних докорiв сумлiння. Не соромно, не боляче, не прикро. Що там Брониковський казав? Прийде вiк, коли безкоштовно вже не дають, а платити ще соромно? Вiктор журливо всмiхнувся. Брониковський, мабуть, не мав рацii. Та й не було у Вiктора вiдчуття, буцiм вiн заплатив. Так, вiн вiддав пiвсотнi баксiв цьому милому дiвчиську, просто взяв i подарував на подяку за дивовижнi митi. Чи це iй треба дякувати за ту легкiсть, з якою вiн позбувся зеленоi купюри? Та й справдi, усе сталося так легко, по-домашньому, наче вони були вже знайомi, й просто вiдбулося чергове романтичне побачення в дитсадку, де, мабуть, коли нема дiтей, коiться чимало дивного i романтичного, де в пiдвалi торгують комп’ютерами, уночi варять манну кашу. Там, напевно, i на горищi щось дiеться. Невидиме, нечутне, непомiтне. Радiсна загадковiсть життя. Чомусь до Антарктиди такоi загадковостi не було.

Може тому, що Вiктор був вiдмежований, вiдiтнутий вiд неi своiм вiдлюдним i цiлком повноцiнним життям члена вже розваленоi родини. У тому життi в нього були обов’язки: вiн годував пiнгвiна Мишка, творив жалобнi «хрестики», перечитував iх i часом сам ронив скупу сльозу за майбутнiми небiжчиками. Вiн дбав про Соню, вiн забезпечував Нiну грiшми й самовiдчуттям господинi та дружини. У нього були ключi вiд власного маленького свiту. Щойно тепер на дверях до його давнього свiту з’явився новий замок, i вiн став бiженцем. А вчора ввечерi його перестрiли посеред бiгу й запропонували трохи щастя.

І знову в думках зринув дитсадок, лишень iнший. Такий же двоповерховий, з такими ж пiсочницями й гойдалками, але вже з дiтьми, серед яких i вiн сам у коричневих шортиках i в синьому светрику та з високо пiдстриженим русявим чубчиком. Обiд, манна каша з полуничним варенням i маленьким айсбергом iз масла, що тане згори. Потiм – мертва година. Пiсля неi – розучування пiсеньки про зайчика.

«Цiкаво, що зараз робить Соня, – стурбовано подумав Вiктор. – Адже вона нiколи не ходила до дитсадка, не бавилася з iншими дiтьми. У неi якесь зовсiм iнше дитинство…»

Вiктор вийшов iз кав’ярнi, знайшов очима вуличний телефон, пiдiйшов i потелефонував собi додому.

Довгi гудки викликали в ньому напругу. А раптом рурку вiзьме Нiна? Про що з нею говорити? Напевно, можна було б запитати: «Як справи? Що нового?»

На щастя, рурку взяла Соня. Радiсним лунким голоском повiдомила, що Нiна кудись пiшла, а дядько Микола не ночував удома й не дзвонив, а кiшку вона випустила на вулицю погуляти, i що вона, хоч i дряпаеться, але дуже розумна, – сама йде гуляти, а потiм сама приходить i шкрябае пазурами дверi, поки iй не вiдкриють.

Соня переповiла всi останнi новини й раптом спитала:

– А ти коли додому прийдеш?

Вiктор розгубився, забарився з вiдповiддю.

– Не знаю, – проказав. – Може, за пару днiв…

– А ти приходь, коли нiкого не буде! – запропонувала Соня. – Я тобi пряженю зроблю! Я вже вмiю. Тiтка Нiна iхала на два днi, а менi тiльки яйця залишала та булочку. І я сама собi пряженю смажила, я вже доросла! Ти Мишка бачив?

– Ще нi, – вiдказав Вiктор. – Я сьогоднi до нього поiду…

– Переказуй йому привiтання й скажи – нехай повертаеться. Тут без нього нудно…

– Скажу, – пообiцяв Вiктор. – І в гостi до тебе прийду, коли нiкого не буде!

– І телефонуй частiше! – попросила Соня.

– Гаразд, я тобi завтра вранцi потелефоную!

Вiктор поклав рурку й зажурився. Його вабило назад, у минуле, у свое тодiшне життя. Власне, захотiлося додому, аби все було спокiйнiше й стабiльнiше. Щоб нiяких бiльше «хрестикiв» i похоронiв з пiнгвiном. Чи, принаймнi, нiяких похоронiв, а тiльки «хрестики». Але в минуле можна тiльки поринути думками й спогадами. А наразi треба зiбратися, вдихнути побiльше повiтря, роздивитися й збагнути: де вiн, де Мишко? Що з минулого перейшло в сьогодення та як йому, Вiкторовi, до цього сьогодення пристосуватися, прихилитися, прижитися? Що йому потiм, коли вiддасть усi борги, робити? Та й боргiв тих – жменя! Поiздка до Москви – до дружини, цебто до вдови банкiра Брониковського. Але головний борг – перед Мишком. Його вiддати складнiше, але вiн постараеться. І почне робити це вже нинi.

Ранкова кава, хоч i кепська, але свое зробила. Вiктор прокинувся. Прокинувся для подальшого життя.




6


Феофанiя зустрiла Вiктора проблисками сонця крiзь набiглi хмари. Легiт хлюпнув в обличчя прохолоду. Над головою голосно перешiптувалося листя дерев, галасували птахи. А попереду, на територii лiкарнi для вчених, прогулювалися пацiенти. Високий старий у синьому халатi поволi ступав по алеi, зупинявся щокроку, ворушив губами, знову ступав.

«Інфарктник», – подумав Вiктор, обганяючи старого.

Трохи далi попереду знаходилася ветлiкарня. Треба лишень обiйти головний корпус праворуч, зайти знадвору. Там теж е своя територiя, по якiй кiлька мiсяцiв тому гуляв пiд чуйним наглядом лiкарiв пiнгвiн Мишко.

Вiктор занервував, щось у душi озвалося болем. Знов чуття провини стисло невидимий душевний нерв, i Вiктор зупинився. Стояв, дивився вгору, на верховiття. Чекав, доки почуття провини попустить, принаймнi якось принишкне, сховаеться. Але стиснений почуттям нерв ударив по очах. Вiктор зiщулився вiд невiдчутного, але усвiдомленого болю. На очi йому набiгли сльози. Вiктор клiпнув i вiдкинув це бажання, вигетькав його. Рушив далi.

За головним корпусом двое санiтарiв у бiлих халатах вигулювали по пiдстриженому травнику трьох собак. Один собака сильно припадав на передню лапу.

Вiктор привiтався iз санiтарами. Спитав, де лiкар Ілля Семенович. Санiтари направили його до ординаторськоi на другому поверсi.

Ідучи коридором, Вiктор зазирнув до палати, де колись лежав Мишко. Розгледiти нових пацiентiв вiн не змiг. Тiльки дитячi лiжечка побачив, та нiкельований столик на колiщатках з якоюсь медапаратурою бiля одного лiжечка. Дзижчання пiдказало Вiкторовi, що медустаткування на столику працюе, а отже, точиться боротьба за життя чергового чотириногого пацiента.

Іллю Семеновича Вiктор дiйсно знайшов в ординаторськiй. Лiкар не вiдразу пiзнав Вiктора, але привiтався дуже приязно.

– Пам’ятаете, ви оперували пiнгвiна Мишка? – нагадав про себе Вiктор.

– Мишка? – перепитав Ілля Семенович, i на його обличчi виникла смутна усмiшка. – Звичайно, пам’ятаю… У нас за всi цi роки тiльки один пiнгвiн i був? А ви… я ж пам’ятав ваше прiзвище…

– Золотарьов, – пiдказав Вiктор.

– Атож! На вас тут чекали тижнi три…

– Хто?

– Ну, я не знаю… Як кажуть, люди спортивно-дiловоi зовнiшностi… Один постiйно тут стирчав. А iншi двое приходили вранцi, самi Мишка вигулювали, а ввечерi знову йшли…

– А потiм що?

– Потiм? Потiм Мишко видужав, змiцнiв. І вони його забрали. Приiхали на двох джинах, доплатили за лiки й лiкування, дуже чемно забирали. Наостанок знову вас напитували i… якщо менi пам’ять не зраджуе, щось для вас залишали… Нi, не так усе це було, забув я вже… Чекали на вас однi, а Мишка забирали iншi. А конверт залишали тi, котрi на вас чекали. Отака плутанина! – лiкар посмiхнувся. – Як кажуть, без чарки не розберешся!

– І де ж цей конверт?

Лiкар озирнувся на засклену книжкову шафу, потiм подивився на свiй робочий стiл. Присiв на крiсло, висунув одну шухляду, потiм другу. Витяг вiдтiля кiлька рентгенiвських знiмкiв, потiм – коричневий конверт. Простягнув його Вiкторовi.

– Ось, тут нiчого не губиться… крiм совiстi…

Вiктор узяв конверт i запитально поглянув на лiкаря.

– Атож, крiм совiстi, – повторив лiкар. – Оце вчора довелося вигнати чергових нянечок – крали корм для собак iз кухнi! Вони, звичайно, не виннi, – лiкар сумно посмiхнувся. – Це лише генна iнженерiя дасть раду…

Вiктор уже не слухав Іллю Семеновича. Вiн витяг iз конверта друковану на комп’ютерi нотатку i складену газетну витинку.

«Телефонуйте до 20 травня за номером 488-03-00. Це у ваших iнтересах». Пiдпису не було.

Розгорнув витинку й вiдразу в груди штрикнуло. У чорних жалобних рамцях на нього з газетноi витинки дивився його колишнiй шеф Ігор Львович. Короткий некролог повiдомляв про його трагiчну загибель в автомобiльнiй аварii на Бориспiльському шосе. Водiй перевищив швидкiсть, i коли на шосе зненацька виiхав вантажений пiском самоскид, загальмувати вже було неможливо.

Вiктор склав витинку й сунув ii назад у конверт.

– А Мишка коли забрали? – спитав вiн лiкаря.

– Давненько. Загалом вiн у нас шiсть тижнiв провiв, от i пiдрахуйте. Ви ж його самi сюди привозили…

Вiктор кивнув. Потис Іллi Семеновичу руку, попрощався.

Зупинився надворi. Санiтари ще вигулювали собак. Санiтари були кремезнi, й бiлi халати робили iх бiльше схожими на м’ясникiв, нiж на спiвробiтникiв ветлiкарнi. Один iз них раптом пильно подивився на Вiктора i Вiкторовi стало моторошно. Вiн розвернувся й мерщiй подався до ворiт.




7


Вiд лiкарнi до цвинтаря недалеко. Навiть якщо ти здоровий i добираешся сам. Просто, якщо ти iдеш на цвинтар, то думаеш про життя. Про свое чи чуже, але про життя, його змiст. І цi думки крадуть час, крадуть увагу. І дзвякання трамваю присипляе, заколисуе неквапним рухом. Лишень коли за вiкнами мигне червона мурована огорожа, а за нею – перенаселене мiсто мертвих, лише тодi думки про життя та його змiст вiдпурхнуть, як зграйка переляканих горобцiв. Трамвай жалобно уповiльнить рух i зупиниться метрах у двадцятьох вiд головних ворiт спокiйного мiста мертвих.

Крякiт ворон. Легкий вiтерець. Бабусi продають могильнi жовтцi й миколайчики. Бездомнi хлопчаки пропонують щойно поцупленi з могил букети.

Вiктор зупинився перед ворiтьми. Йому здавалося, буцiм могилу Пiдпалого вiн знайде легко, без проблем. Хоча хвилин п’ятнадцять-двадцять доведеться йти.

Пiдiйшов до погорбленоi бабусi, одягненоi в стару синю ватянку. Перед нею в дерев’яному ящику могильна квiткова розсада: фiалки й карликовi ромашки.

– Почiм? – запитав.

– П’ять гривень – десяток.

Вiктор дiстав п’ятiрку. Узяв китичку садкових браткiв.

– Стривай! – сказала бабуся, дiстала кульок iз написом «Мальборо», розiрвала його навпiл i загорнула в половинку кулька корiння фiалок.

Цвинтарною алеею Вiктор iшов поволi. Ноги самi вивели його до могили пiнгвiнолога. Могильний горбок зарiс травою. Вiктор присiв напочiпки, поклав фiалки на землю. Десь далеко продзеленчав трамвай.

Вiктор озирнувся – навкруг нiкого. Тiльки ворони крячать, i вiтер шумить у кронах могутнiх дерев.

«У мене не лишилося незавершених справ!» – згадалися слова Пiдпалого. Вiктор зiтхнув. Тут, з цiеi могили, з похорону Пiдпалого почалося в них iз Мишком iнше, рiвнобiжне життя. Життя, що вже давно закiнчилося, принаймнi в нього, у Вiктора. Десь тут, мабуть, лежить i спить вiчним сном Ігор Львович, у якого, напевно, лишилося багато незавершених справ i планiв. Залишилися дружина i син. Либонь, там же, де вiн iх ховав вiд нашоi реальностi, – в Італii. І до Борисполя вiн, схоже, поспiшав не даремно – на лiтак. Отут йому i пiдставили ногу самоскидом. У кожнiй iсторii е крапка. Це не конче фiнал. Крапка важливiша. Якщо стоiть жирна крапка – вона й визначае, де в iсторii фiнал. А крапки, грубшоi за смерть, не бувае.

Метрiв за тридцять вiд могили Пiдпалого на охайному майданчику розташувалося «госпподвiр’я» – смiттевий контейнер, ущерть заповнений сохлими квiтами та iншим цвинтарним смiттям. Поруч iз контейнером iз землi стирчала водогiнна труба, що закiнчувалася краном. Бiля крану – вiдро й велика цинкова лiйка. І на вiдрi, i на лiйцi – червоною фарбою iнвентарнi номери. До самого контейнера притулена старенька лопата.

Вiктор узяв лопату, посадив по краях могили фiалки. Рясно полив iх. Вiн же, нiбито, збирався й пам’ятник Пiдпалому поставити! Бо наокруг – суцiльний мармур i овальнi фотографii, а тут – майже безiменна могила. Тiльки табличка на потемнiлiй вiд вогкостi дощечцi з прiзвищем та iнiцiалами покiйного, як тимчасова перепустка на той свiт. Пам’ятник – це нiби вiчний паспорт. Обмiну не пiдлягае.

Вiктора знов заполонило чуття провини. Тепер уже перед Пiдпалим. Камiнь лiг на душу, i Вiктор, кинувши прощальний погляд на могилку, пiшов назад, до виходу. Минув величезний двометровий мармуровий пам’ятник, що на повен зрiст зображував небiжчика в спортивному костюмi «Адiдас» та з ключами до «мерседесу» в руцi. Сам «мерседес» визирав з-за його спини.

Вiктор спинився, роздивився монументальний портрет небiжчика й тут його осiнило: це ж той самий покiйник, що «познайомив» його i Мишка з Олексою, це звiдси iх iз пiнгвiном Олекса вперше пiдвозив додому на своiй машинi.


«Расторопов Петро Вiталiйович. 15.03.1971- 11.10.1997».

– Одинадцяте жовтня, – подумав Вiктор. – Ховали, напевно, на третiй день… тринадцятого… Нещасливе число…

Знову продзеленчав далекий трамвай, i Вiктор рушив далi цвинтарною алеею. Над головою лiтали ворони. Крякали. До iхнього крякання додався вiддалений жалобний марш, i Вiктор, озирнувшись, побачив далеко, у глибинi цвинтаря, гурт людей. Черговi проводжання у вiчнiсть.

Хвилин за десять, повернувши на останню алею, що веде до ворiт, Вiктор побачив, як на Байковий цвинтар в’iхало з пiвтора десятка крутих iномарок, серед них – розкiшний лiмузин-мари. У хвостi колони пливло чотири однакових чорних джипи. Останнiй джип зупинився. З нього вискочило двое хлопцiв. Вони стали обабiч ворiт, а вся кавалькада рушила далi алеею, що провадить до церкви i до крематорiю.

Вiктор нащулився. Губи ледь помiтно всмiхнулися через раптове припущення.

«Нема крутого похорону без пiнгвiна», – подумав вiн, уважним поглядом проводжаючи валку iномарок.

Вiн наддав ходи й пiшов навперейми до цвинтарноi церкви – просто по дiлянцi, просовуючись мiж нагробками й огорожками. Перед очима миготiли прiзвища й дати життя, але варто було Вiкторовi звернути увагу на якийсь пам’ятник, як натикався вiн на чергову огорожку чи лавку, i цей шлях, що здавався ще п’ять хвилин тому найкоротшим, розтягувався. А церква, немов мiраж у пустелi, не наближалася. Вона нiби мрiяла над цвинтарем, над цим полем, усiяним нагробками й мармуром пам’ятникiв. Вона була недосяжна, неприступна, як посмертне щастя. А проте хвилин за десять закони фiзичноi географii знову перебрали владу до рук, i Вiктор побачив неподалiк, як заносять до церкви дорогу труну з полiрованого червоного дерева та з бронзовими ручками четверо кремезних, елегантно одягнених чоловiкiв. Іншi – а iх було чимало, душ сорок, – вийшли з машин i терпляче чекали на свою чергу. Кiлька пань: усi в темних окулярах вiд Арманi або Версаче. Довгi чорнi сукнi. Елегантна жалоба вбрання.

І раптом вiд пань до церковноi брами смiшно шуснула приземкувата чорно-бiла iстота. Вiктор не встиг розгледiти ii – лише вловив поглядом колiр i розмiр. І вiдразу серце радо тьохнуло. «Мишко!» – подумав вiн, тiшачись тим, що мав рацiю, – такий похорон без пiнгвiна не обiйдеться.

Задивившись уперед, Вiктор боляче вдарився об трубу водогону. Подивився пiд ноги: ще одне «госпподвiр’я» з краном, вiдрами й лiйкою. Обiйшов. Ще метрiв сто – i вiн вийде на майдан перед церквою.

Вiктор потер рукою через тканину штанiв забите колiно, поспiшив далi. Вийшов на алею, що веде до церкви. Побачив, що вся процесiя вже зайшла всередину, i тiльки двое суворих на вигляд хлопцiв залишилися бiля вiдкритоi церковноi брами.

Зненацька з цих дверей вихопився хлопчисько – обiрваний, кошлатий. У руках тримав книгу. За ним слiдом – молодий дяк. Обое бiгли назустрiч Вiкторовi. Вiктор зупинився – хлопчисько озирався й щодуху мчав на нього. «Злодiяка!» – збагнув Вiктор i, рiзко ступнувши наперед, схопив хлопчака за праву руку.

Хлопчик, утративши рiвновагу, упав на асфальт алеi i покотився по ньому. Тут же прискочив молодий дяк iз рiдкою борiдкою й прищавим обличчям. Помiтивши краем ока, що справедливiсть от-от буде вiдновлена, Вiктор рушив далi. А дяк тим часом вирвав iз рук хлопчика книгу, вгатив цiею книгою його кiлька разiв по головi i теж поквапився назад до церкви. Наздогнав Вiктора.

– Спасибi вам! – сказав, запопадливо зиркаючи Вiкторовi в очi. – Порятунку вiд них немае!

Вiктор звернув увагу, що книга, яку дяк одiбрав у хлопчика, була Бiблiею.

– Уже штук двадцять поцупили, – скаржився дяк, чимчикуючи поруч iз Вiктором. – Один Бог знае, нащо цим бездомним Бiблii; вони ж неписьменнi, читати-писати не вмiють. Тiльки квiти з могил крадуть i продають… Ще добре, якщо перед цвинтарем продають, бо деякi на Хрещатик iздять i там продають цi букети… Люди на побачення, на весiлля йдуть… Купують квiти й не знають, що вони з цвинтаря… А недобре це, може нещастя принести…

Дяк засапався й замовк. До вiдкритоi церковноi брами зайшли вони разом, i, може, тому виставлена бiля входу охорона, хоч i подивилася на Вiктора пильно, але не зупинила його.

А в церквi, у приемнiй стумi, горiли свiчi пiд образами й на поминальних ставниках. Панотець хрипким монотонним голосом вiдспiвував небiжчика. Дяк одразу зник. Вiктор залишився сам i пiдiйшов до гурту, що щiльно оточив дорогу труну. Спробував подивитися на небiжчика, та ба. Гурт стояв плече-до-плеча – анi шпарини, щоб зазирнути вперед. Залишалося тiльки терпляче чекати, доки вiдспiвування закiнчиться. Але тужний голос панотця звучав далi, й хтозна, що це було, – псалми чи просто речитатив заупокiйноi молитви. Тiльки коли пролунало «…i раба Божого Василя», збагнув Вiктор, що це молитва. Вiн присiв навпочiпки й подивився вперед, повз штани i темнi сукнi, сподiваючись побачити пiнгвiна Мишка. Але вiдразу зловив на собi дивний погляд лiтнього чоловiка, що озирнувся. Звiвся на ноги, вiдчуваючи себе пустотливим школярем.

Вiдспiвування тривало пiвгодини. Потiм труну винесли з церкви. Вiктор знову помiтив, як якась маленька iстота майнула серед жалобноi юрби i вiдразу загубилася, зникла. І вiн почекав, поки увесь хiд розтягнеться по алеi. Приладнався й собi позаду процесii. Спробував зазирнути вперед, але, пiймавши на собi ще один запитальний погляд, вирiшив почекати i вже бiля могили придивитися уважнiше. Легко i природно вiн вiдчув себе своiм у цiй жалобнiй процесii, нiби щодня лише й робив, що брав участь у вiдспiвуваннi й похоронi незнайомих небiжчикiв. Скорботних друзiв i родичiв вiн не сприймав як чужих. Mo й справдi включилася пам’ять, що швидко вiдрегулювала його стан, i тепер вiн по-давньому виконував свою скорботну функцiю, знову був частиною ритуалу, як церковний панотець або звичайний грабар.

Могилу для свiжопреставленого Василя викопали поблизу церкви. Там i поставили труну на вкритий бордовим оксамитом подiум. Вiдкрили червоне полiроване вiко. Вiктор нарештi побачив небiжчика: благовидне обличчя в дорогих окулярах i лише голова оповита бинтом. Розкiшний костюм, на пальцях два перснi, на руцi – годинник, схожий на «Ролекс».

Вiктор обiйшов скорботних друзiв i родичiв з iншого боку, знову вдивляючись уважно в найвужче коло – навколо труни. І тут розчарування вiдбилося на його обличчi хворобливою гримасою: вiн побачив маленького, напевно чотирирiчного хлопчака, вбраного в чорний костюмчик i бiлу сорочину. Оце ж вiн скидався на пiнгвiна. Усерединi у Вiктора нiби порожнеча виникла. Вiн завмер, пильно дивлячись на хлопчика, пильно i невдоволено, немов той обдурив його, а не власнi очi й гадки. З’явилося фiзичне вiдчуття образи, присмак образи на язицi – гiркий, нудотний. І все це вiдбивалося на обличчi Вiктора. Вiн i далi дивився на дитину й не бачив, як стежать за ним двое охоронцiв i лiтнiй, сивий чоловiк iз прилизаним, зачесаним набiк волоссям. Лiтнiй кинув погляд на одного охоронця, i той, швидко впiймавши його погляд, кивнув iз розумiнням.

Якийсь дивний загальний рух рук вiдвернув увагу Вiктора вiд хлопчика, i вiн, не змiнюючи ображено-невдоволеного виразу обличчя, спостерiгав тепер, як усi чоловiки взяли до рук мобiльники. А в сивого, вищого за iнших, у руках з’явилося вiдразу два мобiльних телефони. Вiн ступив до труни i вклав один iз них у руку покiйного. Вiдступив назад. Набрав на своему мобiльному якийсь номер, i телефон у руцi небiжчика задзвонив, заграв електронну мелодiю. Вiктор стрепенувся, прислухався. Мелодiя здалася водночас дивною й знайомою. Лiтнiй поправив смарагдового кольору хусточку, що стирчала з нагрудноi кишенi пiджака, вибрав когось поглядом i кивнув головою. Вiдразу бiля труни постало двое. Вони поволi закрили вiко. Мелодiя мобiльника зазвучала трохи тихiше.

«Стомлене сонце!» – згадав Вiктор, упiзнавши нарештi музику цього танго.

Труну спустили до могили, i тi ж двое, одягненi, як тепер стало видно, набагато скромнiше за iнших, але все-таки незвично охайно для цвинтарних робiтникiв, узяли лопати, й земля полетiла вниз, лунко б’ючись об вiко. Танго все ще звучало. Тепер друзi i рiднi пiдходили до купи коричневоi глинистоi землi, брали по пригорщi й кидали вниз, у могилу.

Хвилин за п’ять танго затихло. Музику мобiльника закопали разом iз небiжчиком. Вiктор зажурився. Новий ритуал не припав йому до вподоби. І хто це вигадав? Де Мишко? Де Олекса? Чи це був похорон вiд якогось iншого «поховального бюро»?

На цвинтарi Вiкторовi бiльше не було чого робити, i вiн повернувся, щоб пiти. Але не встиг i двох крокiв ступити, як перед ним вигулькнули двое охоронцiв в однакових чорних строях.

– Стривай, – сказав один iз них голосом, у якому забринiли металевi нотки. – Поiдеш iз нами…

– Далеко? – спитав Вiктор.

– Не дуже, – вiдповiв другий охоронець.

Умостили його в джип «Мерседес». Один охоронець сiв за кермо, другий – поруч iз Вiктором на задне сидiння. Із джипу Вiктор спостерiгав, як учасники поховання сiдають по машинах. Повз пройшла жiнка в чорному й в окулярах, ведучи за руку хлопчика.

Машини почали рушати з мiсця. Клацнули дверцята джипу, i на передне сидiння поруч iз водiем сiв сивий чоловiк.

– Рушай! – наказав вiн. Потiм озирнувся на Вiктора.

У його очах Вiктор прочитав якесь тихе презирство й байдужiсть, вiн подивився на Вiктора так, нiби його, Вiктора, взагалi не iснувало.

Їхнiй джип прилаштувався до хвоста валки, що поволi сунула цвинтарем. Сивий зiтхнув, знов озирнувся на Вiктора.

– Ти хто? – запитав вiн.

– Я? – Вiктор стенув плечима. Йому було дiйсно важко зараз пояснити, хто вiн.

– Ти, ти, – повторив сивий. – Я розумiю, коли непроханi гостi пхаються на чуже весiлля, щоб задарма випити i закусити… Але на чужий похорон… Може, ти знав покiйного?

Вiктор заперечно хитнув головою.

– Я хотiв подивитися… Чоловiка одного шукав.

– Шукав одного чоловiка, – повторив замислено сивий. – І що, знайшов?

– Нi… Вiн ранiше займався охороною похоронiв… тут, на Байковому…

– І як його звали?

– Олекса… бородань…

Сивий перезирнувся з охоронцем, що сидiв поруч iз Вiктором.

– Цiкаво… Отже, ти бороданя Олексу шукав?

– Ви його знаете? – запитав iз надiею Вiктор.

– Вiн його знае, – тицьнув сивий пальцем на охоронця. – Чи знав, я не в курсi… Ти ж його знав?

– Це того, що в серпнi торохнули? – запитав охоронець.

– Ой, як цiкаво! – сивий посмiхнувся. – Це… коли вибухiвку небiжчику пiд голову поклали, ге?

Охоронець кивнув.

– Знакомитий похорон! – сивий замислився. – Так… i нащо ти цього Олексу шукав?

В iнтонацiях сивого Вiктор уловив небезпеку. Вiн ковтнув слину, зiбрався з думками. «Треба говорити, треба бiльше говорити, – подумав вiн. – Мовчати – небезпечно».

– Хотiв довiдатися, що з моiм пiнгвiном сталося…

– Із твоiм пiнгвiном? – задумливо повторив сивий, i раптом вiн наче прокинувся – в очах у нього майнув вогник жвавого iнтересу. – То ти… ти той хлопець, якого всi шукали?

– Коли шукали?

– У травнi, здаеться, шукали… усiх запитували, просили коли що – дзвонити… Авжеж, чорти забирай, я ж тебе на ксероксi бачив!

– А хто шукав?

– Є такi люди в цивiльному, усмiхаються повсякчас… Вони нiби й не люди, а члени особливого мурашника… Настирливi дуже. Проте ввiчливi. Вони мене двiчi пiд брамою мого будинку зустрiчали i дуже просили ксерокс iз твоею пикою моiм хлопцям роздати. Овва! Чим же це ти iм так уiвся?

Вiктор зрозумiв раптом, що вiн живий, i що про нього майже нiчого нiкому не вiдомо. Той паскудний «хрестик», написаний товстуном, до друку не потрапив iз простоi причини – не було небiжчика. Тобто небiжчика шукали, поки вiн був живий, але не знайшли. І от тепер з’ясувалося, що вiн дiйсно живий.

– Але бiльше не шукають? – з надiею спитав Вiктор.

– Не знаю, – стенув плечима сивий. Потiм дiстав iз кишенi мобiльник. – Довiдатися?

– Не треба, – попрохав Вiктор.

– Зрозумiло, – кивнув сивий. – Отже, ще шукають. Але, мабуть, не так ретельно… Мене, до речi, звуть Сергiем Павловичем.

– Вiктор Золотарьов, – вiдрекомендувався бранець.

– Ну от i познайомилися.

Джип виiхав за ворота цвинтаря, розiгнався. Тепер уся колона iхала вулицею Горького до Московськоi площi. Вiктор дивився у вiкно i думав. Думав про Олексу, про якийсь вибух на цвинтарi. Вiн прокручував уривки розмови, що вiдбулася десять хвилин тому й вивуджував iз неi iнформацiю: «вибухiвка в трунi пiд головою небiжчика», «вiн його знае, чи знав…». Це про Олексу. Сергiй Павлович знав про вибух, але докладно не знав про наслiдки. Принаймнi вiн не вiдразу вжив минулий час, згадуючи про Олексу. Залишалася надiя. Але, можливо, охоронець знае бiльше.

І Вiктор запитав охоронця, що сидiв поруч iз ним, про вибух.

– Небiжчикiв не багато, але п’ять-шiсть було, – пригадав охоронець. – Інших поранило. Про Олексу казали, що ноги йому вiдiрвало. Може, i вижив – не знаю…

Охоронець виявився небагатослiвним, i в джипi знову стало тихо.

Минули Московську площу. Звернули до приватного сектора Голосiева. Промайнуло озеро з пiсковим пляжем i грибками-навiсами.

Хвилин за п’ять уся колона машин зупинилася.

– Приiхали, – сказав Сергiй Павлович.

– Куди? – обережно поцiкавився Вiктор.

– На поминки, – сивий кинув на Вiктора прищулений замислений погляд. – Ходiмо… як на похорон нагодився, то треба й небiжчика пом’янути…




8


Поминки для Вiктора почалися з того, що його обшукали. Усе з кишень повитягали, поклали в кульок i вiднесли. Потiм кивнули йому на дверi, мовляв – iди.

Бiльшiсть гостей посидiла трошки за довгим столом у просторiй вiтальнi з палаючим камiном, випила за упокiй i порозходилася. Залишилося душ вiсiм. На цей час Вiктор уже зрозумiв, що Сергiй Павлович тут господар, що покiйний був чоловiком його дочки Наталки, яка сидiла тут-таки за столом. Чим займався небiжчик, так i лишилося невiдомим. З випадкових розмов Вiктор збагнув, що загинув вiн на полюваннi вiд «слiпого» пострiлу. Просто нещасливий збiг обставин: поруч полювали вiйськовi напiдпитку. Один iз них i всмалив по покiйному, не розгледiвши крiзь листя, що це людина, а не лось.

– Нiчого, нещасних випадкiв у нас на всiх вистачить, – мовив Сергiй Павлович, вихиляючи чергову чарку «Гетьмана».

Потiм один з охоронцiв, що обшукували Вiктора, зайшов до зали i вiдразу зашепотiв щось на вухо сивому хазяiну. Вiктор одразу зрозумiв, що йдеться про нього, бо хазяiн вiдразу подивився в його бiк. Потiм охоронець пiдiйшов до Вiктора i повернув забране з кишень.

Просто передав кульок, куди Вiктор зразу зазирнув. Усе виявилося на мiсцi: i долари, i лист вiд банкiра, i кредитка, i два паспорти – польський i украiнський.

Навпроти сидiла тендiтна жiнка рокiв сорока в облiжному чорному жакетику. Хто вона i як ii звати, Вiктор не знав. Його тут нiкому не вiдрекомендовували; щоправда, особливого подиву з приводу своеi присутностi вiн серед поминальникiв не помiтив.

Кiлька скупих слiв про небiжчика сказав сам хазяiн, потiм пiдiймалися ще двое чоловiкiв. Соромлячись своеi недорiкуватостi, вони швидко белендiли якiсь банальностi, що закiнчувалися незмiнним «нехай земля йому буде пухом!»

Якоiсь митi вже начмелений Сергiй Павлович сказав: «Нудно сидимо!» i вiдразу, виокремивши суворим поглядом одного охоронця при столi, загадав йому поiхати на Хрещатик i привезти «музику з переходу».

Вiктор теж вицмулив чимало. Закусював лише голубцями – миска з голубцями стояла просто нього. Почувши про «музику з переходу», здивувався. Але незабаром усе з’ясувалося: хвилин за сорок охоронець повернувся, ще й не сам – доправив збентеженого неголеного хлопця з гiтарою. Хлопець був трохи пом’ятий, обличчя вирiзнялося блiдiстю, а в очах палав нездоровий вогник. Вiн гарячково розгледiвся в просторiй вiтальнi. Очi його уп’ялись на застiлля.

– У нас бiда, – сказав йому голосно Сергiй Павлович, i хлопець здригнувся – голова смикнулась угору – й подивився на хазяiна.

– Ти журливi пiснi знаеш? – продовжив хазяiн.

Хлопець кивнув. Охоронець пiднiс йому чарку горiлки й шматочок хлiба.

– Ну давай! – наказав Сергiй Павлович. – Оно ставай там, перед камiном, i спiвай!

– На синьому небi зiрка палае, – завiв хлопець рипким голосом. Сергiй Павлович посмiхнувся, кивнув сам собi й налив горiлки. Потiм iз чаркою горiлки пiдсiв до Вiктора.

– Тобi тут iз нами не нудно? – запитав.

– Нi, – вiдповiв Вiктор.

– Гаразд… Бачу, ти чоловiчок цiкавий… Незабаром у Москву поiдеш?

Вiктор зрозумiв, що охорона прочитала лист банкiра до дружини й доповiла шефу.

– Трохи згодом. Спочатку треба пiнгвiна Мишка вiдшукати…

– Ану, я допоможу тобi знайти твого Мишка, а ти однаково iхатимеш, то й для мене дещицю вiдвезеш. Згода? Тобi такi люди довiряють, отже ти хлопець надiйний, а це рiдкiсть…

– Тодi, може, ви довiдаетеся, що з Олексою сталося? – попросив Вiктор, вiдчувши, що ця людина дiйсно багато чого може.

– Довiдаюся, довiдаюся я про твого Олексу, – кивнув вiн, пiднiмаючи чарку. – Нумо, за знайомство!

Вiктор простягнув свою чарку навстрiч, хотiв цокнутися, але Сергiй Павлович заперечно хитнув головою:

– На поминках не цокаються!

Випили мовчки й душком.

– Ще поговоримо, – Сергiй Павлович пiдвiвся i повернувся на свое мiсце.

Гiтарист iз переходу спiвав чергову пiсню – про знедолю наркомана. Непомiтно бралося на вечiр. За вiкнами стемнiло. Вiкторовi в головi, щоправда, посутенiло ранiше, i вiн просто заснув. Добре, що перед тим, як опустити голову на стiл, устиг вiдсунути тарiлку з недоiденими голубцями.

Розбуркав його охоронець. П’яними сонними очима Вiктор обвiв кiмнату, зупинив погляд на погаслому камiнi й збагнув, що за столом бiльше нiкого нема. Охоронець вiдвiв його на третiй поверх до маленькоi горнички. Там стояла червона пiдлiткова канапка, вкрита смугастим чорно-червоним пледом. Вiктор вiдразу, не розбираючись, улiгся. Вкрився пледом i поринув у сон.

Посеред ночi стало йому спекотно, i вiн пiдвiвся й прочинив вiконечко. Знову поклався.

За якийсь час почув крiзь сон, як хтось голосно розмовляе у дворi. Знову пiдвiвся, пiдiйшов до вiкна, але мансардне вiконце виходило пiд кутом сорок п’ять градусiв у темне нiчне небо. А от слова раптом стали розбiрливi.

– Тiльки зроби так, щоб вiн не образився! – пролунав голос сивого хазяiна.

– Гарантую, – вiдповiв незнайомий молодий голос.

Потiм завiвся двигун, i було чутно, як машина виiхала.

Завiконний простiр заспокоiвся: нi шумiв, нi голосiв. Але Вiктор застиг у якомусь незручному станi напiвчування. Вiдчув, що в горлi пересохло. Увiмкнув свiтло, розгледiвся невпевненим загальмованим поглядом. Оглянув себе i, зрозумiвши, що досi одягнений, вирiшив спуститися, зайти на кухню й напитися води.

Виходячи з мансардноi кiмнатчини, озирнувся, намагаючись запам’ятати своi дверi. Пройшов коридорчиком до дерев’яних крутосходiв. Спустився на другий поверх. Там сходи трохи ширшi. На першому поверсi Вiктор спочатку потрапив у вже знайому простору вiтальню з камiном. Потiм знайшов кухню. Через незапнутi кухоннi вiкна усередину падало розпорошене свiтло вуличного лiхтаря. Вiктор одразу вгледiв двометровий холодильник. Пiдiйшов, вiдкрив верхнi дверцята, i – серед холоду спалахнула лампочка й вилила озерце жовтого свiтла на кухонну пiдлогу. Вiктор на мить замружився, потiм уважно оглянув полички. Витяг тектурку апельсинового соку й банку тонiка.

– Затули свiтло! – пролунав раптом поруч за спиною стомлений голос.

Вiктор озирнувся й побачив у протилежному кутку кухнi вуличного гiтариста, що спiвав минулого вечора журнi пiснi. Вiн сидiв за кутовим столиком. Перед ним лежала вiдкрита бляшанка. Поруч стояла пляшка горiлки й чарка.

– Тебе ж як людину просять! – повторив вiн.

Вiктор закрив дверцята холодильника й знов озирнувся. Тепер хлопця вiн не бачив, треба було чекати кiлька хвилин, поки очi призвичаяться до пiвмороку кухнi.

У кутку, де сидiв гiтарист, спалахнув сiрник. Спалахнув i згас, залишивши замiсть себе рухливий вогник цигарки.

– Жертимеш? – запитав iз притиском хлопець пiсля павзи.

– Питиму, – вiдповiв Вiктор.

Вiн знайшов склянку i зробив собi сiк iз тонiком. Принюхався, дивуючись, що не пахне тютюновим димом.

– Сiдай! – знову пролунав голос хлопця. – Хильнемо!

Вiктор узяв стiлець, сiв навпроти гiтариста, поставив перед собою склянку.

Хлопець пiдняв пляшку горiлки, налив собi, потiм долив Вiкторовi в сiк iз тонiком.

– Гарний домок, – сказав хлопець. – І холодильник забитий – можна мiсяць жерти… Там, у морозильнику, взагалi хрiн зна що – самоi мороженоi риби видiв п’ять, раки, креветки… Добре бути депутатом!

– Яким депутатом? – здивувався Вiктор.

– Яким-яким! Усенародно обраним! – хлопець пiднiс склянку. – Випиймо за нього! Чолов’яга – перша кляса! Безвiдмовний! Я жартома в нього косячок попросив, а вiн i справдi принiс! – i хлопець показав свою кручену цигарку.

Вiктор збагнув, чому на кухнi не пахне тютюном.

– А чом ти вирiшив, що вiн – депутат?

– По-перше – багатий, значить на депутатство стане… А по-друге, там, у туалетi, понад унiтазом його передвиборчий плакат з обiцянками. Я саме блював, а тодi голову пiдвiв – покращало – дивлюсь, а вiн – на мене просто зi стiнки!

Вiктор вiдчув невиразне занепокоення. Щось зi сказаного гiтаристом зачепило його. Вiн ковтнув свого коктейлю, у якому тепер понад усе вiдчувалася горiлка, звiвся на ноги й знову пiдiйшов до холодильника.

– Замружся! – порадив вiн гiтаристу i вiдкрив дверцята морозильника.

Погляд упав на двi полицi, запакованi мороженою рибою й океанською екзотикою. Вiктор замислився. Йому раптом здалося, що ця риба насправдi для Мишка, i Мишко десь поруч, немов пiнгвiна ховають вiд нього зумисне. Але потiм Вiктор опустив погляд на нижнi полицi й побачив таку ж рясноту мороженого м’яса, курок, качок, рябчикiв i ще якусь дивовижу на сподi. Вiктор присiв навколiшки, нахилився. Вiд подиву в нього роззявився рiт: на сподi лежали двi замороженi черепахи. Вiктор не мiг вийти з дива, пiдвiвся, захлопнув дверцята. Повернувся до столика.

– Ну? Як тобi? – запитав гiтарист.

– Тебе як звуть?

– Ігор.

– Ти не знаеш, Ігорю, депутати черепах iдять?

– Ти обкурився? – загиготiв гiтарист. – Геге! Черепах… Я оце мiсяць тому, коли втiк, кiлька днiв iжачкiв у лiсi ловив i смажив…

– Вiдкiля втiк?

– З армii.

– І не боiшся грати по переходах? Адже злапають!

– Не злапають! – твердо сказав Ігор. – Я ж дременув iз росiйськоi армii, з Белгорода, а граю в «незалежних украiнських переходах»! Тепер я за кордоном!

– Атож, – погодився Вiктор. – Тепер – ти iноземець! А зовнi не схоже!.. А iжачки смачнi?

– Нi… Бач, у мене солi не було. Із сiллю, напевно, краще б пiшли… Так… напевно i менi вже час… – задумливо мовив гiтарист, знову наливаючи собi горiлки до склянки.

– З тобою за концерт розплатилися?

– Та менi якось нiяково. Запитувати було незручно… я вже сам тут дещо взяв, замiсть грошей…

Ігор насилу пiдвiвся, зiтхнув. Загасив об столик недокурок.

– Так, де моя гiтара? – запитав вiн уголос, озираючи пiдлогу. – Ось вона, рiдна, – нахилився, узяв гiтару, i раптом кухня освiтилася фарами автомобiля, що заiхав у двiр.

Гiтарист вiдразу присiв на пiдлогу. Вiктор i собi нахилився до столу. Потiм повернувся до вiкна й зрозумiв, що його однаково не видно. Пiдiйшов, виглянув назовнi й побачив, як iз джипу двое вже знайомих охоронцiв витягають i складають на цегляну дорiжку невеликi, але, схоже, важкi, тектуровi коробки, перев’язанi мотузкою.

За пару хвилин у двiр вийшов i господар будинку, переговорив з охоронцями. Потiм повернувся до будинку. І тут нiме кiно завiконного нiчного життя перетворилося на звукову дорiжку без зображення. Коридором повз кухню прогупали кроки. Вiктор нашорошився, завмер. Кроки затихли, але невдовзi знову почулися за кухонними дверима. І самi дверi раптом вiдкрилися. Клацнув вимикач i запалилося свiтло. І обое – Вiктор i Ігор – замружилися.

Сергiй Павлович лише на мить, здаеться, здивувався, побачивши нiчних кухонних гостей. Охопив поглядом кухню. Оцiнив обставу.

– Не спиться? – запитав, явно не сподiваючись на вiдповiдь. Потiм зупинив погляд на Ігоревi. – Концерт закiнчений, життя тривае, – сказав вiн, порпаючись у кишенi пожмаканого бiлого пiджака. Видiстав iз кишенi кiлька зiм’ятих купюр, фаховим жестом картяра розгорнув iх вiялом, вибрав двi по п’ятдесят гривень i простяг Ігорю.

– Можеш iти!

Ігор узяв грошi, на обличчi майнула пустотлива усмiшка. Пiдняв гiтару з пiдлоги.

– Якщо треба… я можу ще якось заспiвати…

– Не приведи Боже! – вiдповiв Сергiй Павлович. – Щасливоi дороги!

Ігор визадкував iз кухнi. Хазяiн перевiв погляд на Вiктора.

– А ти сiдай, поговоримо!

Вони сiли за кутовий столик. Кiлька хвилин мовчали. Потiм Сергiй Павлович повiдомив, що довiдався чимало цiкавого про його, Вiкторовi, минулi справи. І знову замовк, спостерiгаючи за Вiктором, нiби перевiряючи його реакцiю. З минулих вiн, щоправда, назвав тiльки справи газетнi, «хрестики», i згадав якогось Селiванова, пiд «дахом» якого наче й працював Вiктор. Про похорон iз пiнгвiном i слова не зронив.

Павза затягувалася. Вiктор мовчав. Сергiй Павлович пiдвiвся, зварив каву, поставив на столик двi фiлiжанки й цукорницю.

– Призволяйся, – мовив вiн м’яко. – Усе в тебе буде гаразд… i до Москви поiдеш… Тiльки трохи згодом.

Вiктор стрепенувся, подивився на хазяiна уважно.

– Не бiйся! І справдi все буде гаразд… А от Селiванова в тебе бiльше нема. Його, на жаль, узагалi бiльше нема. Тобто ти залишився без «даху», i якщо пiде дощ чи – ще гiрше – град, то сам розумiеш…

Вiктор поклав у каву ложку цукру, розмiшав, пригубив. Зiтхнув. Алкоголь вивiтрювався з голови. Вивiтрювався поволi, але натомiсть приходила вже не фiзична, а душевна вагота. Вiн вже нiби оплакував свою волю, якою по-справжньому i насолодитися не встиг. Просто не усвiдомив, бо навiть не дiйшов до неi. Лише кiлька крокiв у хибному напрямку – i по всьому! Чужа смерть, похорон без пiнгвiна, цiкавiсть i полон. Отакий наiвний i легкий перебiг подiй.

– Людинi багато не треба, – озвався Сергiй Павлович. – Трохи iжi, трохи грошей i будиночок – дах над головою. Щоб як у равлика… Є такий закон – Закон равлика. Ти маленький равлик – у тебе маленький будиночок, я великий – менi потрiбний будиночок бiльший i мiцнiший.

Я, може, вже i свiй будиночок перерiс – треба заново будуватися. А от равлик без будиночка називаеться слимак. Знаеш, як до них вiдносяться i що з ними роблять? Хочеш, я тобi «дах» збудую?

– Навiщо я вам? – вичавив iз себе Вiктор. – У вас усе е, ви – депутат парламенту…

– Отакоi! Який депутат? Я лише кандидат у депутати, а тiльки-но стану депутатом – «дах» твiй стане мiцнiшим. Та й узагалi, ти – вiльна людина! Я тобi просто тимчасову роботу пропоную. Розумiеш, ти, виявляеться, добре про небiжчикiв пишеш, а моi хлопцi ледве читають. Менi така людина, як ти, зараз дуже потрiбна – з фантазiею, iз заплямованою бiографiею… Напишеш для мене кiлька виступiв перед виборцями, програму. Ти ж ближче до виборцiв, ти знаеш, що iм треба. Це, власне, не дуже важливо, але так лiпше… А потiм, пiсля того, як стану депутатом, – край! Їдь до Москви, Нью-Йорку, Сантьяго-де-Чилi! Куди заманеться!

– А якщо вас не оберуть?

– Неправильне питання загадуеш! Конкурент у мене – чоловiк зi шрамом на обличчi. До того ж майже лисий! Наш народ таких не любить! До речi, хлопцi обiцяли до ранку про твого пiнгвiна дiзнатися, – хазяiн подивився на годинник. – За годинки двi почуемо, як там твiй Мишко. А поки йди поспи. Розумним людям треба спати довше! Кажуть, що сон продовжуе iхне життя.




9


Добрий ранок рано не настае. А нинi ранок дiйсно виявився добрим: Вiктор прокинувся ближче до полудня. І спав вiн цього разу роздягненим, з комфортом, пiд теплим коцем. А в мансардне вiконечко свiтило сонце, i промiннячка його танцювали по обличчю Вiктора, будили-грiли шкiру, поки вiн не вiдвернувся, поки оспало не вiдсунувся вiд сонця. А потiм очi самi повiльно розплющилися – повiки стомилися затуляти iх вiд сонця, або сонце було таке яскраве, що пробивалося навiть у заплющенi очi, й дiтися вiд цього сонця, як вiд долi, було нiкуди.

Вiктор опустив ноги з канапи, й вiдразу, глухо цокаючи, покотився дерев’яною пiдлогою порожнiй гранчак. Вiктор нагнувся, зосередив на гранчаку погляд, але вiдразу помiтив ще два предмети, послужливо поставлених бiля канапи на пiдлозi – пляшку пива й вiдкривач iз добротною дерев’яною ручкою. Про нього подбали. Вiктор вiдкрив пиво, налив до склянки, випив. Згадав минулу нiч, потiм минулий день. Потiм нiчну розмову з господарем. ІЦе випив пива. Думати не хотiлося. Боляче думати – навiть не головi боляче, а якось усьому тiлу. Лише кортiло дудлити пиво й не думати. Але пива була тiльки одна пляшка, а думок навколо витала така безлiч, що вiдмахнутися вiд них, як вiд комарiв, було неможливо. І знову – нiчна розмова, джип, з якого вивантажують тектуровi коробки, гiтарист iз Хрещатика. Але ж уранцi Сергiй Павлович обiцяв подiлитися новинами про Мишка. Ранок настав давно, й тепер цi новини перебували десь поруч, чекали на нього.

І Вiктор пiдвiвся, потягнувся, одягся. Зазирнув до кулька, що валявся в кутку кiмнатчини, – там усе на мiсцi: паспорти, грошi, лист iз кредитною карткою. Розпихуй по кишенях – i йди! Лишень куди? Поки вiн, як говорив уночi Сергiй Павлович, равлик без будиночка. Тобто – слимак, якого можуть розчавити не помiтивши, чи помiтивши, що, утiм, не змiнювало результату. І те, i те боляче. І те, що його довго шукали й чигали у Феофанii теж досить промовисто.

А йшлося про те, що хтось дуже хотiв опублiкувати той самий нудний, бездарний «хрестик», написаний на нього товстим полохливим хлопцем. Тобто в самiй iсторii крапку поставили, а на ньому крапку поставити не змогли – не знайшли! Врятував талан. Талан у грi. Рулетка врятувала, врятували пластиковi iграшковi грошики, якими в цьому цяцьковому свiтi можна було розплатитися за власне життя, викупити себе з лиха i заморозити до часу в Антарктидi. Смiх та й годi. Завжди разом, до пари, плече до плеча.

Та якщо можна потрапити до Антарктиди, то й iншiй халепi можна раду дати. Бо як виживеш, то далi за Антарктиду не полетиш!

Вiктор зiйшов униз. У будинку – тихо i порожньо. Анiкогiсiнько.

Знову зазирнув до холодильника на кухнi. Знайшов ковбасу, масло. Щось дзвякнуло в пам’ятi, i вiн вiдкрив морозильник. Подивився з тупим подивом на безголовi риб’ячi тушки, на кульки з королiвськими креветками, на двох заморожених черепах.

«Для черепахового супу?» – подумав. Захлопнув дверцята.

Їв, запивав пивом, узятим просто з ящика в кутку. Там було ще багато пива. От уже справдi ранковий напiй, як для французiв – кава! І разом iз пробудженою бадьорiстю приходила приемна вагота, грунтовнiсть, нерухома самовпевненiсть пам’ятника.

А потiм до подвiр’я заiхали двi машини. І з’явився Сергiй Павлович, замислений, здавалося, заклопотаний. Зазирнув на кухню.

– Наiсися, зiходь до пiдвалу – сходи праворуч вiд вхiдних дверей.

Вiктор кивнув. І все далося легко – пити пиво, закушувати хлiбом iз ковбасою, кивати.

У пiдвалi стояв великий бiльярдний стiл. Поруч – барна стiйка з трьома високими одноногими ослонами. Далi, за барною стiйкою, дверi. Типовi дверi, за якими конче була сауна.

Сергiй Павлович самотою ганяв кулi. Не прицiлюючись, думаючи про свое. Побачивши Вiктора, усмiхнувся.

– Граеш? – запитав, кивнувши на бiльярд.

– Колись пробував.

– То спробуймо ще! – дiстав трикутник, поклав у нього кулi. Рукою показав на стiйку з киями.

Вiктор вибрав собi кий подовше.

Розбивав Сергiй Павлович. Вiдразу ж двi кулi закотились у лузи. Кий Вiкторовi не знадобився. Одна за одною кулi залишали стiл, i зрештою господар винувато стенув плечима.

– Вибач, – сказав вiн. – У мене так часто виходить. Хочу дати iншим пограти, а вони просто не встигають… Гаразд, ходiмо до кухнi!

Вони пiднялися на перший поверх. Сiли до кутового кухонного столика, де зовсiм недавно сидiв Вiктор iз залiтним гiтаристом.

– Щось про Мишка довiдалися? – запитав Вiктор.

– Про Мишка?… Знаеш… Немае твого Мишка… У Киевi немае… Олексу твого знайшли. Може, вiн тобi щось розповiсть.

– А де вiн?

– У нього тепер власна кав’ярня на Татарцi. Називаеться «Афган»… Мiсце гарне – над урвищем…

– І можна до нього пiд’iхати? – iз сумнiвом запитав Вiктор.

– Звичайно, можна! Ти гадав, що до в’язницi потрапив? Нi, ти тепер на зарплатнi. Вiдсидiв робочi години – i гуляй!

– І ви не боiтеся, що я втечу?

– Ну ти ж не дурень! До того ж, обидва твоi паспорти тимчасово я покладу до сейфу. Щоб якийсь кишенькiвець не поцупив! У нас тут у Киевi бiда з кишеньковими злодiями – понаiхали з усiеi Украiни! То мобiльник, то гаманець цурпелять… А ще тобi ж на краще нiкому зi старих друзiв не повiдомляти про свое повернення…

Вiктор кивнув. Дiстав обидва паспорти й простягнув Сергiю Павловичу.

– Ну от, бач, який ти кмiтливий! – усмiхнувся Сергiй Павлович. – Швидко Закон равлика засвоiв! Тепер тут, – вiн обвiв рукою i поглядом стiни кухнi, – твiй будиночок. Вiдчуеш небезпеку – бiгцем сюди, пiд дах! Зрозумiв?




10


Напiвбезсонна нiч давалася взнаки. Але сама погода бадьорила. Передвечiрне сонце слiпило очi. Вiктор, проiхавши маршруткою до Куренiвського узвозу, далi йшов пiшки на Нагiрну. Перехожих майже не було, i тiльки машини раз у раз гасали повз вулицею з якоюсь шаленою швидкiстю. І це при тiм, що асфальт на дорозi був схожий на ементальський сир.

Кав’ярня «Афган» тулилася на першому поверсi якогось НДІ. Тiльки вхiд до неi прибудували з вулицi – не сходинки, а просто бетонний пандусик iз поруччям. Подвiйнi дверi були вiдкритi, i Вiктор ступив два кроки бетонним пандусиком угору та зайшов усередину. За напрочуд низькою барною стiйкою – нiкого. У залi – кiлька столикiв i теж напрочуд низьких, на взiр журнальних. І жодного стiльця. Здивований Вiктор пiдiйшов до барноi стiйки i зазирнув за неi – там вилискувала нiкельованими фиглями та ручками кавоварка «Сiменс», поруч – початi пляшки, догори ногами висiли щiльними рядами чистенькi келихи й бокальчики.

Вiктор дiстав iз кишенi монетку i постукав по барнiй стiйцi.

– Зараз! – пролунав голос, що здався знайомим.

Вiктор уп’явся поглядом у бiлi дверi за барною стiйкою. За дверима щось рипнуло. Вони вiдкрилися й у прорiз в’iхав на iнвалiдному вiзку бородань Олекса.

Вiктор отетерiло уп’явся очима. Вiдразу помiтив, що нiг в Олекси не було. А те, що вiд нього залишилося, було вдягнено у вiйськовий камуфляж.

– Овва! – здивувався Олекса, пiзнавши у вiдвiдувачевi старого знайомця. – Ти?

– Я.

– Отакоi! – Олекса витримав павзу, i на обличчi його досi панувало здивування й недовiра до побаченого. – Ти живий?

– Атож, – кивнув Вiктор. – А ти?

Олекса гiрко посмiхнувся.

– І я… Лишень бiгати важко… – i вiн кинув погляд на закоченi й приколенi чимось угорi холошi камуфляжу. – Сiдай, я тобi каву зварю!

Вiктор озирнувся на залу.

– А! Чуеш, зайди туди, – вiн кивнув на вiдкритi дверi, з яких сам виiхав. – Там е крiсло на колiщатах… Для гостей.

Вiктор зайшов до комiрчини й побачив три складаних нiкельованих iнвалiдних крiсла, що вишикувалися попiд стiнкою. Взяв одне, хутенько розклав. На обличчi з’явився вираз гiркоти. Вiн сiв у «гостьове» крiсло, поклав долонi на нiкельоване зовнiшне обiддя великих колiс. Штовхнув обiддя, й крiсло поiхало до дверей. Виiхав до барноi стiйки й уперся в крiсло Олекси, що вправно порався бiля кавоварки.

Олекса обернувся.

– Не казись! Іди, вибери столик i сiдай!

Вiктор пiдвiвся, пiдняв i пронiс над головою Олекси легке iнвалiдне крiсло, опустив його вже за барною стiйкою бiля ближнього столика. Знову сiв. Тепер усе стало на своi мiсця – «журнальнi» столики виявилися iдеальноi висоти для тих, хто сидiв на iнвалiдному крiслi.

Хвилини за двi з-за барноi стiйки виiхав Олекса. На приробленiй до його крiсла тацi стояли двi кавовi фiлiжанки й цукорниця.

Вiн хвацько пiдкотив до столика, якось загальмував i швидким рухом поставив перед Вiктором фiлiжанку з кавою.

– Ну от, – сказав вiн, розмiшуючи у своiй фiлiжанцi цукор. – Щось утрачаемо i щось вiднаходимо…

– Ти став фiлософом? – запитав Вiктор. Кав’ярня бiльше не здавалася дивною.

– Нема викруту, – розвiв руками Олекса.

Вiкторовi раптом здалося, що руки в Олекси стали набагато довшi. Довшi й жилавiшi.

– Що ж тодi сталося? – спитав Вiктор.

– Сапер помиляеться лише раз, а потiм – щонайкраще – решту життя згадуе про цю помилку… От i я тепер згадую… Такий похорон зiпсували! Коротше – мого шефа i його двох найближчих рознесло на шматочки, а мене тiльки втяло. І вiдразу – нi грошей, нi нiг. Добре, друзi допомогли, – вiн озирнув кав’ярню, – без справи не залишився… Вiдтак i пораюсь тут.

Далi Олекса оповiв Вiкторовi, що кав’ярня формально належить Товариству воiнiв-iнтернацiоналiстiв, тому податкiв не платить. Ревiзорiв тут теж нiяких не бувае. Мiсце, мовляв, невиграшне. А поруч – гуртожиток, де живуть iнвалiди вiйни в Афганiстанi. Думали вони ще спортивний клуб iнвалiдiв органiзувати, але поки руки не дiйшли. А взагалi в них «вiзочникiв» на гарну олiмпiйську збiрну вистачить. І в усiх – мiцнi руки.

– А що з Мишком? – спитав нарештi Вiктор про головне.

– З пiнгвiном? – Олекса замислився, почухав за вухом. – Лиха година… Знаеш, у мого шефа перед останнiм похороном проблеми виникли – хтось пiдвiз вiзка. Одержали кiлька вагонiв спиртного без документiв, на триста тисяч зелених. Документи мали наступного ранку пiдвезти, а вночi хтось УБОЗ на нас нацькував i все конфiскували. Навiть викупити не вдалося. Потiм ще iз двiчi такi придибашки. Ото й борг майже на мiльйон баксiв. А грошi вiн був винний одному москвичу, що тут кiлька бензоколонок поставив… Тож вiн у рахунок боргу твого Мишка забрав – у нього в пiдмосковному маетку приватний зоопарк… Я тут нiчого вдiяти не мiг…

– А як цього москвича знайти?

– А вiн тепер у себе, у Бiлокам’янiй. Бензоколонки в нього один наш депутат вiдiбрав… себто виперли його з Украiни.

– А звуть його як?

– Ти що, серйозно?

– Атож.

Олекса покачав головою.

– Прiзвисько – Сфiнкс. За паспортом – Ковальов Ілля… У нього в Москвi банк – Комерцiйний Газовий… Ти хоч тямиш, що це таке?

– Що таке банк? – Вiктор стенув плечима. – А що тут розумiти? Банк – це багато грошей…

Олекса заперечно хитнув головою.

– Банк – це власна розвiдка, власна армiя, можливiсть купити кого завгодно й уколошкати кого завгодно так, що в жодному сейфi не знайдуть…

Вiктор важко зiтхнув.

– Ти, либонь, знаеш, що тебе шукали?

– Знаю, – сказав Вiктор.

– І отак вiльно по мiсту iздиш?

– А що маю робити? – запитав Вiктор. – Я хочу Мишка знайти.

– Оце – любов! – пожартував Олекса.

У цей час до кав’ярнi в’iхало на крiслах-вiзках двое хлопцiв, теж одягнених у камуфляж. Олекса кинув на них погляд, i вираз на обличчi миттево став зосередженим.

– Привiт! – видихнув, пiд’iхавши до iхнього столика, перший «вiзочник». Подивився уважно на Вiктора, потiм перевiв погляд на Олексу. – Ти Потаповичу дзвонив?

– Дзвонив, вiн за годину пiдкотить.

– Тодi зроби нам кавки!

Олекса подивився задумливо на Вiктора.

– Пiд’iдь до стiйки, – сказав йому неголосно. І сам, розгорнувши крiсло-вiзок, поiхав до бару.

Вiктор пiдкотив до стiйки й одержав вiд Олекси папiрець iз його телефонним номером.

– Дзвони при нагодi. Чи заходь на каву! – мовив Олекса, даючи зрозумiти, що Вiкторовi час iти.

Вiктор склав крiсло, занiс до комiрчини i, кивнувши на прощання, залишив кав’ярню «Афган», супроводжуваний прищуленими поглядами двох «вiзочникiв», що в одного була одна нога, а в iншого – жодноi.




11


Увечерi Сергiй Павлович посадив Вiктора за стiл у вiтальнi. Наказав одному зi своiх охоронцiв принести пляшку червоного «Бургундського» й сиру. Так гарно почалася перша бесiда з кандидатом у члени парламенту, вiд якого поки не можна було втекти. Власне, Вiктор i в думцi не покладав поки нiкуди тiкати. Інтуiцiя пiдказувала, що хазяiн – людина бiльш-менш порядна, чи, принаймнi, – людина слова. До клiтки Вiктора нiхто не садовив, до мiста вiдпускали. Тобто вiн майже вiльний. Хiба що обое паспортiв лежали десь у сейфi хазяiна, а отже, i вiн був прив’язаний до цього сейфа. Бо навiть у Москву без паспорта не поiдеш! Але якщо не думати про це, то тим часом усе нiвроку. Хазяiн знайшов йому Олексу. Олекса розповiв про москвича-банкiра, про його приватний зоопарк. Тобто йому вже нiби заплатили авансом за ту роботу, що належало виконати для Сергiя Павловича. У цьому теж ознака довiри.

І от бесiда почалася. І терпке червоне вино з твердим ледве гiркуватим сиром – усе до мiсця. Розслаблювало, створювало привiтну атмосферу повноi взаемодовiри.

– Завтра приiде бригада iмiджмейкерiв iз Москви, – вимовив, попиваючи вино, хазяiн. – Ти маеш бути в курсi iхнiх думок i давати менi власнi коментарi. Щось не подобаеться – вiдразу знаходиш мене i пояснюеш! Зрозумiв?

– Гаразд, – Вiктор кивнув.

– Крiм того… Ти ж на полiтицi тямиш? Адже працював у газетi?

– Не вельми тямлю, бо я не статтi писав…

– Не треба! – рiзко махнув рукою Сергiй Павлович. – Те, що ти писав, i е полiтика! Але це радше дiева полiтика. А менi наразi потрiбна полiтика обiцянок… Розумiеш? Кар’еру в полiтицi починають з обiцянок. Розтлумач менi: що треба обiцяти?

– Обiцяти кому? Народу? – перепитав Вiктор.

– Народ обирае, то й обiцяти слiд народу!

Вiктор замислився, згадав мигцем читанi колись програмнi обiцянки депутатiв.

– Ну, народ у нас рiзний… Бiдним потрiбнi грошi, голодним – харчi, ситим – зручностi i зниження податкiв…

– Не жени! – перебив його Сергiй Павлович. – Розумнi речi кажеш, iх запам’ятовувати треба… Отож… Нi, стривай!

Сергiй Павлович гукнув охоронця i попросив його принести ручку й напiр. Той принiс.

Випивши ще трохи вина, Сергiй Павлович поклав аркушик перед собою, налаштував ручку i пiдвiв погляд на Вiктора.

– Тепер по черзi… «Бiдним потрiбнi грошi», – повторив вiн i записав. Знову пiдвiв погляд на Вiктора. – Голодним – харчi… ситим… А як ти визначаеш, хто ситий, а хто нi?

Вiктор наразi замислився.

– Ситий – це я образно… Можна сказати – багатим.

– Нi, стривай! – Сергiй Павлович поклав ручку на аркушик. – Менi здаеться, що тут ти спрощуеш! Ситi й багатi – не зовсiм одне й те саме. Тобто, багатий – завжди ситий, якщо вiн не на дiетi… А от ситий – не завжди багатий! А що це означае?

– Виходить, що ситих набагато бiльше, нiж багатих!

– О! А це означае, що ситi нам важливiшi, нiж багатi. По-перше, тому, що багатих мало, по-друге, вони голосують самi за себе…

Вiкторовi ця розмова подобалася дедалi бiльше. Вiдзначивши вiдразу ж гостроту розуму хазяiна, вiн зрадiв i за себе: схоже, що й до його думок Сергiй Павлович прислухаеться уважно i конспектуе iх, нiби це якась вельми корисна лекцiя.

– Виходить, багатим нiчого обiцяти не треба… Це вже потiм, коли ви станете депутатом, треба буде постiйно щось багатим обiцяти, без цього не вийде!

– Ну з цього приводу ми ще подивимося, хоча я всiх розумiю, – кивнув Сергiй Павлович. – Давай по черзi, тiльки докладнiше. Ось нашi БІДНІ, – вiн пiдкреслив це слово на паперi. – Складiмо перелiк обiцянок для них. Адже й дурень розумiе, що грошi на вулицi нiкому роздавати не будуть!

– Будуть, – не погодився з хазяiном Вiктор. – Будуть, перед виборами. Принаймнi по десятцi на душу. За голосування. Уже роздавали…

– Хiба це грошi? – здивувався хазяiн. – Це ж просто пiдкуп виборцiв, а менi зараз потрiбнi передвиборчi обiцянки! Тобто – програма!

Вiктор зiтхнув.

– Тодi треба якiсь економiчнi обiцянки, новi робочi мiсця, новi фабрики i заводи, пiльговi кредити для пiдприемцiв-початкiвцiв…

– Ну, бачиш, ти усе знаеш! Так, – вiн пiдсунув Вiкторовi аркуш i ручку. – Завтра до вечора зробиш текст програми, а ввечерi його обговоримо, може, i цим москвичам пiдсунемо подивитися. До речi, ти знаеш, чим вони повиннi займатися, цi iмiджмейкери? Бо грошей вони просять до смутку, а що робитимуть – незрозумiло…

– Сергiю Павловичу, вони рiзнi бувають… Скажуть зачiску помiняти, ще щось, краватку iншу купити… Тексти виступiв теж мають придумувати…

– Зрозумiло, – кивнув хазяiн. – Гаразд, гайда до бiльярдноi. Голову перевтомлювати не можна! Треба жити, як Толстой: поорав – i до столу з ручкою!

Вони зiйшли до пiдвалу. Мовчазний охоронець у легкому чорному костюмi й у бiлiй сорочцi без краватки поклав на зелене сукно столу трикутник, наповнив його кiстяними кулями. Зняв рамку й послужливо вiдiйшов.

– Дякую, Павлуню! – кивнув Сергiй Павлович. Узяв зi стiйки кий, подивився уважно на Вiктора. – Ну-бо, розбивай, бо знову простоiш без дiла!

Вiктор розбив пiрамiду, але жодна куля до лузи не потрапила. Пiсля цього йому дiйсно довелося простояти без дiла кiлька хвилин. Потiм зiграли ще три партii, i в останнiй Вiктор собi на подив закотив три кулi.

– Бачиш! – зрадiв за нього хазяiн. – Це вже дещо! Вчись! Це називаеться – обмiн досвiдом. У мене великий бiльярдний досвiд, а в тебе газетний. От i будемо обмiнюватися!




12


Ранкова зоря нагадала про осiнь. За вiкном коливалося молоко туману. За вiкном бiльше нiчого не було: нi дерев, нi паркану, нi мiського шуму. За вiкном – осiнь, вона притлумила все, що ворушилося на землi й понад землею, iй була байдужа марнота. Просто час гальмувати життя перед зимовою сплячкою. Тварини до цих ознак прислухаються, для них це – закон природи. Для людей – сезонна завада. Для дiтей – радiсть розмаю.

Вiктор довго дивився на туман iз вiконця мансардноi горнички на третьому поверсi хоромини. Його тiшила оманлива вiдсутнiсть життя за вiкном. І вiн подумав, що саме так, напевно, стоiть зараз перед вiконцем його квартири Соня i дивиться на цей туман допитливими очками.

Згадка про Соню вiдлунила раптом докором. Вiктор пригадав, що ще кiлька днiв тому обiцяв потелефонувати iй.

Спустився на кухню, знайшов у хазяйському холодильнику вiдкриту банку олив i сардельки. Снiданок вийшов знакомитий. У будинку було тихо: жодних ознак життя. Лишень у коридорi Вiктор вiдразу помiтив охоронця Павлуся. Пiдiйшов, привiтався, перекинувся кiлькома словами. З Павлусем вони вже вiталися кивком голови, як давнi сусiди. Про нього Вiктор знав тiльки те, що вiн закiнчив Інститут фiзкультури й був майстром спорту з бiатлону, виступав у молодiжнiй збiрний, а потiм перейшов працювати до Сергiя Павловича. На питання: «чи можна телефонувати звiдси?» Павлусь лiниво, по-панськи, махнув рукою на телефон на тумбочцi в передпокоi.

Вiктор набрав свiй номер телефону. Довгi гудки лунали з пiвхвилини, аж тодi лункий голос Сонi прокричав захекане «алло!»

– Соню? – зрадiв Вiктор.

– Дядьку Вiтю!

– Так, я. Я Мишка знайшов!

– А де вiн?

– До Москви виiхав…

– Нащо? – з рурки долинув смутний подив.

– Вiн там працюе, у зоопарку…

– А ким?

– Пiнгвiном.

– А хiба так можна? – запитала Соня, i це питання одразу викликало у Вiктора усмiшку.

– Йому можна…

– Але ж я не можу працювати Сонею, якщо я вже Соня! – не вгавала дiвчинка.

– Я теж не можу працювати Вiктором, – сказав Вiктор. – Але пiнгвiн може працювати в зоопарку пiнгвiном, а слон – слоном. Тваринi дозволяеться працювати самою собою…

– Справдi?! Ну гаразд, – здалася дiвчинка. – А я б хотiла працювати Сонею все життя…

– І що б ти робила?

– Ну, не знаю, була б Сонею з ранку до вечора.

– Сонечко, це дуже важко – працювати самим собою…

– Я знаю!

Розмова перегнала час, i Вiктор забув про час i хвилини. Кумедний дiалог бадьорив i смiшив його, а коли пiд кiнець Соня попросила морозива, а у вiдповiдь на одне з питань Вiктора повiдомила, що вже сама на метро iздить i по мiсту ходить, вони домовилися зустрiтися за годину на автобуснiй зупинцi бiля його старого будинку.




13


До полудня туман розвiявся, i над Киевом знову засяяло тьмяне осiнне сонце. У Гiдропарку тривала iнерцiя лiта – немов цей пляж-острiвець був пiвденною окраiною Киева i там завжди було на кiлька ступнiв теплiше, нiж деiнде в мiстi. Тому й морозивникiв на квадратний кiлометр у Гiдропарку було в кiлька разiв бiльше, нiж в iнших мiсцях. І цiлком логiчним здалося бажання Сонi почати прогулянку цим парком iз пломбiру в шоколадi.

– А ти постарiв! – було перше, що сказала Соня, вiдкусивши морозива.

– Ти теж! – вiдповiв Вiктор.

– А менi не страшно! – всмiхнулася Соня. – Тiтка Нiна теж постарiла!

– І як же вона постарiла?

– Буркоче увесь час i з дядьком Миколою свариться!

– Хiба? – здивувався Вiктор. – І через що ж вони сваряться?

– Бо вiн не завжди додому приходить! Вiн сам з Одеси… Увесь час туди iздить, обiцяе черепашки привезти й завжди забувае…

– Ну а тiтцi Нiнi що вiн обiцяе?

– Обiцяе бiльше не iздити… І знову iздить…

– Отак! – зiтхнув Вiктор. – Виходить, тiтка Нiна ним незадоволена?

– Ще б пак! – кивнула Соня, iдучи трохи поперед Вiктора й ведучи його вбiк вiд центральноi алеi Гiдропарку. – Вона вже його валiзу за дверi виставляла!

– Отакоi! Отже, ви весело живете! – похитав головою Вiктор.

– Не весело, – зупинилася раптом Соня. – Анiтрохи не весело! Тiтка Нiна обiцяла мене до садка вiдвести, потiм обiцяла няньку знайти…

– І нiчого не зробила?

– Нiчого!

– Ну я з нею побалакаю! – сердитим голосом пообiцяв Вiктор.

– Не треба, – вимовила Соня з цiлком дорослою iнтонацiею. – Ти краще ii вижени!

– Як же ii вигнати? – здивувався Вiктор.

– Ну це ж ти ii привiв, щоб вона зi мною гуляти ходила? А вона вже давно зi мною не гуляе! Гаразд, ходiмо, вiзьмеш човна!

Вiктор озирнувся навсiбiч i тiльки тепер помiтив, що вони бiля пункту прокату човнiв.

Потiм вони пливли човном до самого мосту Патона. Вiктор сидiв на веслах, а Соня давно доiла морозиво, облизала пальцi й сидiла на кормi, далi переповiдаючи про свое життя-буття. І вiд цiеi розповiдi зростало у Вiктора нове почуття провини: тепер вiн переживав за Соню i сердився на Нiну. І не через те, що в його квартирi з’явився раптом якийсь одеський дядько Микола. Сердився тому, що навiть маленька Соня знала, навiщо й чому з’явилася колись Нiна, а сама Нiна про це, очевидячки, вже забула. Але що вдiеш? Повернутися до себе додому, вигнати Нiну з дядьком Миколою i жити вдвох iз Сонею? Принаймнi зараз це неможливо. Тим часом для Сонi лiпший такий догляд, нiж вона житиме у квартирi самотою. Та i як це можна взяти й вигнати Нiну з ii залицяльником? Нi, думав Вiктор, воно нiби й можна iх вигнати, бо це ж його квартира. Але…

– А ти все-таки насвари ii! – втрутилась у його роздуми Соня. – Ти ii в куток постав, а цього дядька Миколу вижени! Вона його не вижене! Вона його боiться…

– Чого пак боiться? Адже валiзу за дверi виставляла?

– Еге, – кивнула Соня. – А потiм вiн на неi загарчав, i вона валiзу назад у кiмнату занесла!

– А вiн що, теж на неi гримае?

– І гримае, i по гузну ii шелепав! Сильно. Вона навiть плакала!

Вiктор кинув веслувати, опустив весла на воду й придивився Сонi в очi.

– А тебе вони кривдять?

– Нi… Вони менi не заважають… Тiльки, якщо вночi лаються, я прокидаюся… І iсти часом не залишають…

– Ну я з ними побалакаю! – поважно пообiцяв Вiктор, i в голосi його забринiли нотки справжньоi погрози.

Соня вдоволено посмiхнулася. Вона вiдчула, що дядько Вiтя свою обiцянку виконае.




14


Опiвночi додому повернувся Сергiй Павлович i вiдразу закликав Вiктора до себе.

Вiктор до чергового «уроку» був готовий якнайкраще. Повернувся вiн до Голосiева сердитим i рiшучим, i аби якось позбутися роздратування на Нiну й цього «непевного» чи то мiлiцiонера, чи то вартового – дядька Миколу – вiдразу заходився працювати. На шiстьох бiлих аркушах набазграв вiн таку передвиборчу пропаганду, що, перечитавши, навiть сам здивувався i, можна сказати, був ладен негайно йти голосувати за кандидата, чиi передвиборчi обiцянки й плани щойно придумав, уклав, змiцнив своiм стилем i фантазiею.

Сергiй Павлович був чимось пригнiчений. Трохи неохоче взяв пописанi аркушi. Перебiг першi рядки очима. І зацiкавився. Обличчя набуло зосередженого вигляду, й так, мовчки, вiн дочитав текст до кiнця. Вiдтак розслабився. Зiтхнув iз полегшенням. Подивився на Вiктора.

– Вправно! – кивнув вiн. Задумливо пожував губи. Потiм продовжив. – Імiджмейкери приiздять завтра вранцi… І починаемо працювати по-справжньому. Зранку нiкуди не йди!

Вiктор кивнув, i вiдразу пiймав на собi якийсь особливий, награно турботливий погляд хазяiна.

– Щось тобi сьогоднi непереливки?

Вiктор скривив губи. Кивнув. Потiм легко, без примусу розповiв коротенько про Нiну та взагалi про ситуацiю зi своею квартирою.

– Так, брате! – тiльки й мовив, дослухавши, Сергiй Павлович.

Помовчав.

– Бач, ти вiдразу кiлька статей Закону равлика порушив… от i наслiдок! Незнання Закону равлика не звiльняе вiд наслiдкiв!.. Запам’ятай статтю третю: впускати до свого будиночка чужих, напiвчужих i напiвсвоiх забороняеться. Тепер дивися, що в тебе вийшло! Ти залишив у своему будиночку напiвсвоiх, повернувся, а там – чужi! Що це означае?

Вiктор зрушив плечима.

– Це означае, що ти не розумiешся на людях чи просто не хочеш до них придивлятися! Хто для тебе в цiй компанii ближче за всiх?

– Соня.

– Зрозумiв… Завтра… Нi, завтра багато справ. Пiслязавтра одержиш ключi вiд своеi квартири назад.

– А як же iз Сонею? Вона що, одна там залишиться?

– Щось придумаемо. Але ти однаково доки житимеш тут.




15


Імiджмейкерiв привезли вранцi чорним джипом. Речей у них iз собою було небагато: кiлька спортивних сумок i три коробки, у яких, за словами головного iмiджмейкера Жори, знаходився пересувний мозок iхньоi бригади – якийсь комп’ютер з особливими прикрутами. Крiм Жори, до бригади входили ще три iмiджмейкери: один комп’ютерник на iм’я Славко i двое метких братiв-близнюкiв – Сергiй та Вова. Близнюки були наймолодшi – iм було нiби двадцять або двадцять два роки. Жорi – iхньому верховодi – було рокiв тридцять. Комп’ютерник Славко за зовнiшнiстю – типовий школяр-вiдмiнник, що тiльки всох, погорбився i втомлено дивиться на свiт крiзь лiнзи окулярiв. Йому, либонь, за пару рокiв теж переступить за сорок.

Сергiй Павлович пройшовся з Жорою по будинку. Жора уважно зазирав до всiх куткiв: вiн вибирав мiсце для штабу своеi бригади.

– А що, комп’ютерiв у вас зовсiм нема? – здивувався вiн, завершивши огляд будинку.

– А нащо менi комп’ютери? – Господар подивився на iмiджмейкера з посмiшкою. – Комп’ютернi iгри я не люблю, граю тiльки живцем…

– А iнформацiю де зберiгаете?

Сергiй Павлович стукнув зо два рази вказiвним пальцем правоi руки по своiй головi.

– Оце тут.

Жора розчаровано кивнув.

Про кiмнату домовилися хвилин за п’ять, пiсля чого бригада занесла своi сумки й комп’ютер до колишньоi дитячоi на другому поверсi.

На цей час Вiтя зiйшов униз i хазяiн вiдрекомендував його iмiджмейкерам як свого помiчника.

Жора вiдразу виявив до Вiктора цiкавiсть i повагу. Мiцно потис йому руку, вiдрекомендував своiх хлопцiв. Снiдали вони разом у вiтальнi. Сир, ковбаса, свiжа булка, кава. Хазяiн посидiв хвилин iз п’ять з усiма за столом. Задумливо вивчав обличчя iмiджмейкерiв, що жують. Випив фiлiжанку кави й вийшов.

Пiсля снiданку Жора схотiв попалити i жестом запросив Вiктора за собою у двiр. Дiстав пачку «Голуаз», запалив.

– Слухай, ти тут давно? – спитав вiн.

– Не дуже, – вiдповiв Вiктор.

– Але вже призвичаiвся?

– Призвичаiвся.

– Ну i як тобi шеф?

– Нормальний.

– Не жадiбний? – вiв далi, пихкаючи, свiй допит Жора.

– Начебто нi…

– Це добре… Я жадiбних не люблю… А тобi скiльки вiдстiбае?

– Вистачае…

На обличчi Жори з’явилися ознаки втоми. Вiн прищулено подивився Вiкторовi в очi.

– Ти не бiйся, ми ж по одну лiнiю фронту… Просто менi для успiшноi роботи треба знати… Розумiеш, у кожного замовника своi витворки… рiзнi пiдводнi каменi… Тому ти краще попередь…

– Та нормальний вiн чолов’яга…

– Ну а конкуренти в нього? Поважнi?

– Дiдько його знае, – Вiктор стенув плечима. – Мабуть…

– Але без вiйни?

– У якому розумiннi?

Жора кинув недокурок «Голуаз» пiд ноги, причавив носаком модноi тупоносоi туфлi i з надмiрним зусиллям втиснув його в рiнь; на обличчi при цьому промайнула затятiсть, тонкi губи скривилися, але за мить вираз повернувся до «вихiдного стану». Пiдвiв на Вiктора раптово збайдужiлий погляд.

– У якому розумiннi? У розумiннi – жертви вже були чи поки нема?

– Був випадок на полюваннi, – спокiйно вiдповiв Вiктор. – Кiлька днiв тому.

– І кого вбили?

– Його зятя…

– Еге… – Жора замислився. – Ти менi про такi речi повiдомляй, я в боргу не залишуся…

– Гаразд, – пообiцяв Вiктор.

Пiсля розмови з Жорою у Вiктора на душi лишився не вельми приемний осад. Слово «вiйна» пролунало в iхнiй розмовi якось надто буденно. І так само буденно з вуст Вiктора вихопилося – «випадок на полюваннi». Вiн стояв на порозi будинку, думаючи про те, що й справдi перебувае зараз на фронтi. Адже будь-якi вибори тепер – це вiйна двох чи бiльше армiй. Територiю пiд час цих передвиборчих боiв не загарбували, вiдстрiлювали лише ворогiв-конкурентiв. Як у великому бiзнесi. Тому лiнii фронту не було, а якщо докладнiше – вона була скрiзь, де виявлявся випадково чи навпаки – зумисне – один iз учасникiв передвиборчих вiйськових дiй.

На вулицю вийшов Сергiй Павлович. Наштовхнувся на замисленого Вiктора.

– Чом байдики б’еш? – спокiйно запитав вiн. – Іди до хлопцiв! Я iм твiй текст дав почитати!

Вiктор повернувся до будинку. Зазирнув до iмiджмейкерiв. Там замiсть дитячого лiжечка вже стояв письмовий стiл, а на ньому – комп’ютер. Бiля комп’ютера порався з дротами Славко. Поруч на канапi сидiв Жора. Читав програму, написану ним, Вiктором. Пiдвiв очi на приходня. Привiтно кивнув. Дочитав до кiнця.

– Шеф схвалив? – запитав Жора, знову пiдвiвши погляд на Вiктора.

– Так.

– Концепцiя на нобель! Така штук п’ять коштуе!.. Ми ii до комп’ютера заженем, роздрукуем… плакатики змакетуем… До речi, можемо на нiй ще трохи купила додати… Ге?

– Як? – поцiкавився Вiктор.

– У мене в комп’ютерi з пiвсотнi рiзних передвиборчих програм сидить – партiйних, безпартiйних, популiстських, яких хочеш! А у твоiй е iдейки, що менi ще не траплялися… Ми щойно гомельського мера робили, то вiн теж просив обiцянки з викрутами вигадати. Але ж народ у Гомелi простий. Я йому руба так i сказав – треба тупо обiцяти купило! Це народ розумiе. Купило i задарма! Вiн послухався i тепер мерствуе собi на здоров’я. Ти тямкуеш? – Жора уп’явся в очi Вiкторовi.

– Нi. Не тямкую…

– Ти написав програму для просунутого округу… Для Москви, для Киева… Твiй же в Киевi обиратиметься?

– Не знаю, – визнав Вiктор.

– Отакоi! – Жора змiряв Вiктора розчарованим поглядом. – Вiн тобi що, нiчого не розповiдав?

– Поки нi…

– Тодi йой! А настрiй у нього сьогоднi нормальний?

– Нормальний.

Жора покивав сам до себе й вийшов зi штабу бригади. У кiмнатчинi Вiктор залишився вдвох зi Славком, що вже включив комп’ютер i клацав по клавiатурi, присунувшись майже впритул до монiтора.

«Цiкаво, а де близнюки?» – подумав Вiктор, озираючись.

Потiм пiдiйшов до комп’ютера. Зазирнув через погорблене плече Славка на екран. Славко переглядав назви файлiв. Вiдчувши на шиi подих Вiктора, озирнувся.

– А iнтернет у тебе е? – спитав Вiктор.

– Є, – кивнув Славко. – Тiльки до телефонноi лiнii приеднатися треба… Це за пiвгодинки зробимо…

– А там, – Вiктор кивнув на комп’ютер, – справдi пiвсотнi передвиборчих програм?

– Бiльше.

– Дай-но зо двi почитати!

Славко здивовано озирнувся.

– Не можна, – спокiйно вiдказав вiн. – Це ж комерцiйна iнформацiя… Програми грошей коштують…

– А ви що, продаете iх?

– Звичайно, а що ще з ними робити? – Славко вiдвернувся вiд монiтора, зняв окуляри i протер iх носовичком. – Нема такоi програми, котру не можна було б разiв зо три продати! Головне – виiхати до того, як переможець почне втiлювати ii в життя.

– Чому?

– Це я так, – вiдмахнувся комп’ютерник. – Жартую. А загалом головне правило iмiджмейкера – дременути до оголошення результатiв виборiв. Бо якщо замовник не перемiг – вiн дiстане, а якщо перемiг, то дiстануть друзi конкурентiв… Таке життя, – Славко розвiв руками. – На вiйнi як на вiйнi, без родини один у сiдлi…

– А де вашi близнюки? – запитав Вiктор.

– Та Жора iх кудись послав…




16


Поночi Вiктор знову грав у бiльярд iз хазяiном. Кий Вiктор тримав у руках уже набагато впевненiше i навiть час вiд часу давав йому раду, женучи кулi до луз, куди вони iнодi падали.

– Ну як тобi iмiджмейкери? – питав його Сергiй Павлович, вистроений напрочуд ретельно для такоi пiзньоi години: добре випрасуванi чорнi штани й бiла сорочка з метеликом.

– Не знаю, – непевно вiдповiдав Вiктор. – Я таких дiлових досi не зустрiчав… Так нiби нормальнi…

– Але ти б iм цiлком довiряв?

– Нi, – рiшуче вихопилося у Вiктора.

– Оце цiкаво! – Сергiй Павлович випростався, простежив за парою кiстяних куль, що вкотилися вервечкою в дальшу лузу, знову подивився в очi Вiкторовi. – А ти тут маеш рацiю. Не можна довiряти тим, кому багато платиш! А особливо тим, хто так любить розкiш… Вони сьогоднi попросили органiзувати для них найкращу в мiстi сауну. Стрес зняти. Ти, коли з ними розмовляв, помiтив, що в них стрес?

– Нi.

– І я не помiтив. Але сауну органiзував… Ти сауну любиш?

– Не знаю… Усього зо два рази був.

– Але тобi сподобалося?

– Нiби так…

– Павлусю! – гукнув у бiк сходiв хазяiн. – Сауну ввiмкни!

Потiм повернувся до Вiктора.

– У нас тут теж сауна е. Тiльки скромна, електрична…

Години за пiвтори вони з хазяiном уже сидiли в маленькiй затишнiй кабiнцi сауни, що знаходилася тут же в пiдвалi – мiж бiльярдною та пiдземним гаражем. Сидiли голi на постелених рушниках. Пiтнiшали. Сергiй Павлович вилив на купку складених за дерев’яною огорожною розпечених круглякiв кухоль води з домiшкою запашноi лаванди.

Вiдразу сухе гаряче повiтря виповнилося приемним шовковим присмаком, що осiв на язицi.

– У кожнiй дii е нерозкритий до кiнця потенцiал задоволення, – повiльно i розслаблено говорив Сергiй Павлович. – У сексi, у прийняттi душу, у грi в бiльярд. У саунi вiн невичерпний… А всi дii людини пiсля сауни – це клондайк задоволень!..

О другiй ночi Сергiй Павлович, знов одягнений у випрасуванi штани й бiлу сорочку з метеликом, поiхав на свiй клондайк задоволень – на побачення. Вiн так просто i сказав Вiкторовi: «Повернуся вранцi в станi вичавленого лимона!» Павлусь сiв за кермо джипу «Мерседес», i Вiктор залишився в будинку сам. Чи, принаймнi, так йому здавалося. Нiчна тиша, однак, не навiювала сон. Пiсля сауни Вiктор вiдчував бадьорiсть.

Пiднявся на свою мансарду. Увiмкнув свiтло. Прилiг. Згадав про Антарктиду, про Брониковського, про пiнгвiна Мишка. Подумав про те, що кiлька годин тому настав той день, коли хазяiн пообiцяв передати йому ключi вiд його квартири, вже очищеноi вiд «чужих», тобто вiд Нiни та ii хлопця. Задумався про Нiну. Пошукав у своiй душi сумнiв, жаль до неi. Все-таки вона небога загиблого Сергiйка. Але нi жалю, нi сумнiвiв Вiктор не вiдшукав. Бiльше його обходило, як бути з Сонею. Але й тут хвилювався вiн недовго. Просто згадав обiцянку Сергiя Павловича «щось придумати» й вiдразу заспокоiвся. У тiм, що хазяiн не пускае слова на вiтер, Вiктор уже переконався. А отже – можна спокiйно жити пiд цим дахом i виконувати нескладну й не вельми конкретну роботу, доки не настане природне завершення неписаного «контракту», згiдно з яким Вiктор тимчасово обмiняв волю й дорогу на будиночок i перетворився на законослухняного равлика, або, якщо точнiше, на равлика, що пiдкоряеться Закону равлика.

Перед сном Вiктор дiстав листа банкiра Брониковського. Досi прочитати його заважало якесь невиразне розумiння порядностi й моралi. Але тепер, через зупинку на шляху, вiн навiть змiг пояснити свою цiкавiсть. І цiлком прийнятно: захотiв перевiрити, чи нема в листi чогось термiнового, яких-небудь швидкопсувних прохань, виконати якi треба до певноi дати.



«Мариню, люба!

Вибач тисячу разiв. Я дуже далеко i, схоже, тут i залишуся. Хлопець, що передасть тобi листа, про все розповiсть. А поки в мене до тебе кiлька останнiх прохань. Наразi справдi останнiх. Вiдшукай Федька Седих i скажи йому, що в його неприемностях я не винний. Мене пiдставив Литовченко. Нащо менi з чужими грiхами на той свiт? Мамi моiй скажи просто, що я переховуюся за кордоном i переховуватимуся довго. Братовi можеш сказати правду. А правда сумна: коли ви вiдберете листа, мене вже не буде… Якось мене дiстали й тут. Через кухаря. По ночах – страшнi болi, до ранку – погамовуються. Могли б цi сволоти взяти щось миттево дiюче! Нi, захотiли, щоб я карався… Вибач, що знову про себе…

Грошей вам мае вистачити надовго. Хлопець передасть вам кредитку. І скаже пiн-код. Оце й по всьому. Обiймаю. А на похорон мiй прийдуть тисячi королiвських пiнгвiнiв… Жартую. Востанне.

Цiлую тебе мiцно.

    Твiй Стась».

Дочитавши листа, Вiктор важко зiтхнув. Лежав на канапi горiлиць. Згадував Антарктиду, Брониковського, юрми пiнгвiнiв, серед яких для повного i масового пiнгвiнячого щастя бракувало тiльки «блудного сина» Мишка. «Хоча б уже швидше цi вибори, – подумав Вiктор. – Швидше б на волю, в дорогу, на пошуки пiнгвiна!» І, звичайно, теж дуже важлива справа – лист. Навiть якось до речi, хоча збiг цей веселим не назвеш: i одержувач листа мешкае в Москвi, i пiнгвiн Мишко там же виявився!

Години за пiвтори до двору в’iхала машина i через вiдкрите мансардне вiконце Вiктор почув веселий i п’яний голос головного iмiджмейкера Жори. За тi неповнi пару хвилин, поки виходили вони з машини i заходили до будинку, Вiктор розрiзнив голоси всiх iмiджмейкерiв та одного з охоронцiв Сергiя Павловича, що, виходить, i возив бригаду в сауну.

Уранцi Вiктор снiдав сам. Бiля дев’ятоi на кухню зазирнув хазяiн у тих же штанях i бiлiй сорочцi з метеликом. На обличчi – усмiшка й утома.

– Зроби-но й менi каву, – попросив вiн Вiктора i зник.

З’явився хвилини за три, уже перевбраний у спортивний костюм. Присiв поруч, подякував за каву. Поклав до фiлiжанки пiвложки цукру, розмiшав.

– Ну як там? – запитав вiн.

Вiктор зрушив плечима.

– Ви ж бiльше завдань не давали…

– І менше не давав, – усмiхнувся Сергiй Павлович. – Та ти не хвилюйся… Я так просто запитав… Твое головне завдання зараз – за цiею бригадою доглядати. Може, чомусь корисному в них навчишся… Вони давно повернулися?

– Уночi, годинi о другiй… Сергiю Павловичу, а коли вибори?

– Вибори? Незабаром. За два тижнi, – хазяiн раптом поринув у задуму й утома повернулася на обличчя.

– Але ж це туж-туж…

– Саме так, туж-туж… Не хвилюйся, – гадаеш, я зi своiми виборцями не зустрiчався? Тут iнша проблема: конкурент мiй свою гру затiяв. Зволiкае, плакати не вiшае, лише листiвки в поштовi скриньки кидае i, що дивно, жодного поганого слова про мене… А це неприемно…

– Може, порядна людина? – припустив Вiктор i вiдразу, зустрiвши здивований погляд Сергiя Павловича, зрозумiв, що сказав неподобне.

– Що таке вибори? – запитав неголосно Сергiй Павлович. – Це конкурс iз плювкiв у довжину. Розумiеш? Вiн мае довести, що я – поганий, я маю довести, що я – кращий за нього.

– Але ви ж нiчого нiкому не доводите?

– Не мiй це клопiт – доводити! У мене сорок душ виборами займаються! – розсердився хазяiн, але його роздратованiсть не була спрямована на Вiктора. – Моя справа – бути у всьому чистому, iз краваткою та поголеною пикою. І по всьому!

Коридором прогупали кроки, й до кухнi забiг охоронець Павлусь. У руцi вiн тримав згорнутий трубочкою плакат. Передав його Сергiю Павловичу. Той розгорнув i уп’явся в передвиборну агiтку свого конкурента. Раптом обличчя хазяiна спотворилося, вiн рiзко повернувся до Павлуся, що застиг бiля столика.

– Ви що, не знали, де вiн це друкуватиме?

– Вiн не тут друкував… У Бiлiй Церквi…

– Мудаки, – видихнув Сергiй Павлович. – Що робити тепер?

Вiн перевiв погляд iз Павлуся на Вiктора. Вiктор, що не розумiв, у чому справа, сидiв зi сторопiлим виразом обличчя.

– А що там? – обережно запитав вiн.

Хазяiн передав йому плакат. Плакат як плакат. Нейтральне обличчя з низьким чолом i короткою зачiскою. Рiвний нiс, у поглядi – холодний цинiзм, але без агресii. У текстi передвиборноi програми – суцiльна банальщина. Аж до обiцянки за п’ять рокiв вирiшити житловi проблеми своiх виборцiв коштом державного iнвестування житлового будiвництва.

Вiктор пiдвiв питальний погляд на хазяiна.

– Ти нi бiса не зрозумiв? – кивнув Сергiй Павлович i зiтхнув. – До мармизи придивись! Стривай! Павлусю, принеси-но фотки з нашого архiву!

Павлусь незабаром повернувся з великим коричневим пакетом. Витяг вiдти десятка пiвтора свiтлин великого формату. Передав Вiкторовi.

Той на однiй свiтлинi затримав погляд: пiкнiковий портрет чоловiка, зовнi дуже схожого на передвиборного конкурента.

– Це що, його брат? – запитав Вiктор.

– Це вiн i е.

Вiктор поклав фотознiмок поруч iз плакатом i вiдразу збагнув причину настiльки раптовоi змiни настрою в Сергiя Павловича.

Обличчя на плакатi вiдрiзнялося американською чистотою шкiри й грецькою правильнiстю рис. Те ж обличчя на фото було прикрашено довгою лiнiею шраму на правiй щоцi i кривим, збоченим боксерським носом. У рештi розбiжностей не було.

– Так, даю вам пiвгодини! Думайте, що з цим робити! Я зрозумiло сказав? – Сергiй Павлович ударив гострим поглядом по очах охоронця, потiм перевiв погляд на Вiктора. – А ти пiди розбуди цю бригаду i дай iм завдання. Нехай теж думають! Щоб за пiвгодини доповiли менi, як повернути шрам на мiсце!

Ляснули дверi, й охоронець iз Вiктором залишилися самi. Павлусь важко зiтхнув.

– Оце втьопалися, – розпачувався вiн. – Ми ж не СБУ, щоб знати, де якi плакати друкуються! А що тепер iз цим робити? – i вiн питально подивився на Вiктора. – Що будемо дiяти?

– Пiду Жору розбуркаю, – Вiктор пiдвiвся з-за столу, але погляд Павлуся, що вмить став твердим i колючим, посадив його на мiсце.

– Потiм розбуркаеш, спочатку свою голову в щимки поклади!

– Ну не домальовувати ж йому шрам на кожному плакатi! – Вiктор зрушив плечима.

– Послухай, – Павлусь пом’якшив погляд i iнтонацiю. – Менi платять за м’язи i вiдданiсть, а тобi – за голову! Попрацюй нею!

Наразi Вiктор зiтхнув. Замислився. Опустив погляд на стiл, де тепер лежав передвиборчий плакат без шраму й фото зi шрамом. Пiд ними лежав коричневий конверт з iншими фотографiями конкурента. Вiктор витяг його, переглянув знiмки. Зупинив погляд на одному, де був зображений правильний «документальний» анфас. Тут i шрам гарно виокремлювався на обличчi, i нiс був кривiший, нiж на iнших свiтлинах. Вiктор узяв цей анфас, пiднiс ближче до очей. Потiм знову подивився на плакат – там теж анфас, i теж «документальний». Але, крiм шраму й носа, помiтив Вiктор ще одну важливу вiдмiннiсть: на плакатному «очищеному» обличчi сяяла американська самовпевнена посмiшка, а на «архiвному» знiмку вираз обличчя було похмурий i губи щiльно стиснутi, через що увесь вираз обличчя здавався «зацькованим», немов у загнаного вовка. Ця вiдмiннiсть здавалася зараз Вiкторовi важливiшою, нiж присутнiсть чи вiдсутнiсть шраму.

– Зроби-но менi каву! – надто розкуто попросив вiн Павлуся, i той збагнув, що Вiктор на пiвдорозi до розв’язання проблеми. Охоронець мерщiй пiдвiвся, пiшов до плитки.

Вiктор звернув своi думки й погляд на два анфаси. Згадалася телереклама прального порошку «Тайд». Двi сорочки – одна цiлком вiдiпрана, а на iншiй залишилася бура пляма. «Чистота – чисто «Тайд»! Павлусь озирнувся, вiн немов вiдчув енергiю думки Вiктора, що мала зняти напругу й у шефа, i в них самих.

А Вiктор уже захопився побудованим в уявi рекламним роликом, де – замiсть двох однакових, але по-рiзному чистих сорочок – були зображенi два однакових, але по рiзному «чистих» обличчя кандидата в депутати парламенту. Ролик уже крутився в його уявi, хоча вiн чудово розумiв, що вирiшити цю проблему за допомогою телебачення нiхто не дозволить. Не той рiвень його кандидата. Але ж iнформацiя може передаватися тисячами рiзних способiв, аж до грубих написiв на парканi!

– Ну що? – з надiею запитав Павлусь, наливаючи каву з джезви.

– Гаразд! І без усяких iмiджмейкерiв!

– Бачиш, як добре давати людям поспати! – усмiхнувся охоронець. – Ну-бо, розповiдай!

– Треба додрукувати його плакати, – Вiктор посмiхнувся, уп’явшись у блакитнi очi охоронця.

Павлусь прищулився.

– Тiльки в розширеному варiантi, – додав Вiктор. – Точнiше, це буде один великий плакат, що буде доклеюватися до його плакатiв…

Павлусь усiм своiм виглядом показував, що не розумiе, але дуже хоче зрозумiти думки Вiктора. І тодi Вiктор узяв «документальний» анфас зi шрамом, носом i без посмiшки, покрутив його в руцi, як виграшний квиток лотереi «Забава». Пояснив, що його треба збiльшити до розмiру передвиборчого плаката, щоб виглядали вони так, нiби видрукуванi одночасно. А потiм згори дати рекламу якоiсь косметичноi фiрми…

Павлусь усмiхнувся, але усмiшка була «неповна». Видко, до кiнця вiн усе-таки iдею Вiктора не розчовпав. Хоча щось пiдказало Павлусевi, що цей хлопець дiйсно не дурень i шеф ось-ось злагiднiшае.

Шеф «в’iжджав» в iдею Вiктора поволi, але коли «в’iхав» – у його очах спалахнув пiонерський запал.

– Косметична фiрма? – замислився вiн уголос. – Косметика – це гарний бiзнес, а якщо це бiзнес, то комусь вiн дае гарнi грошенята i якась частина з них пiде на вибори! Павлусю! – вiн звернувся до охоронця, що стояв тепер бiля кухонних дверей i спостерiгав, як шеф помалу повертаеться до нормального настрою. – Павлусю, подзвони Потаповичу, нехай довiдаеться, яка косметика дiлиться з нашим «приятелем» грiшми!

Павлусь вийшов. Шеф звернув погляд на Вiктора.

– Молодець! – сказав вiн. – Бригада ще спить?

Вiктор кивнув.

– Так, до речi, – Сергiй Павлович дiстав iз кишенi пiджака ключ, простягнув його Вiкторовi. – Це вiд нового замка, вiд старого ж у тебе е?

Вiктор мовчки уп’явся зором на ключ.

– Це вiд твоеi квартири, – пояснив шеф.

– А хто в нiй зараз? – боязко спитав Вiктор.

– Хто-хто… Твоя Соня зi своею нянькою… Нянька на зарплатi i нi на що не претендуе…

– Нянька та, що була? – обережно поцiкавився Вiктор.

– Ну та, що ти наймав, як ii там, Нiна чи що…

– А цей Микола?

– Миколка твiй виявився Семком. Цiкавий тип, вiн у мене в гостях. Тiльки не тут, а на iншiй квартирi. До нього зараз вживають виховних заходiв. Ти, до речi, коли додому заiдеш, переглянь усе уважно, бо вiн рiзне мiг залишити… Вiн кур’ерував мiж Одесою й Киевом. Спочатку важкi наркотики возив, а потiм на пластикову вибухiвку перейшов. На неi зараз попит разiв у п’ять пiднявся – вибори!

– Коли я можу додому з’iздити? – запитав Вiктор.

Сергiй Павлович подивився на годинник.

– За двi години тебе Павлусь туди вiдвезе й потiм привезе назад…

Помiтивши питальний погляд Вiктора, Сергiй Павлович усмiхнувся по-батькiвському.

– Ти не ображайся – вiн тебе не вартуватиме, а охоронятиме. Збагнув вiдмiннiсть? Твiй мозок менi зараз потрiбен у робочому станi, а не розкиданий по асфальту…




17


За вiкнами джипу пронеслася вулиця Червоноармiйська. На площi Толстого довелося простояти кiлька хвилин у тиснявi. Потiм знову без зупинок. П’ятнадцять хвилин – i з’iздить джип «Мерседес» iз дороги, повертае спочатку праворуч, потiм лiворуч.

Праворуч проiздить повз одноповерховий смiтник, за яким на пустирищi самотньою i жалюгiдною копiею вежi Ейфеля стоiть голубник, бiля якого менше року тому по снiгу вони iз Сонею та Сергiем прогулювали пiнгвiна Мишка. Поруч десь бiгали бездомнi й незлобивi собаки.

Дивний острах перейняв Вiктора, i здалося йому, що його в особливому скафандрi, у якомусь броньованому пiдводному човнi опустили на мить у минуле. Варто йому злякатися чогось – смикне вiн невидимий шланг, що йде нагору, у реальнiсть, i вiдразу витягнуть його, знiмуть скафандр i дадуть вiдсапнути, щоб подумав вiн i вирiшив остаточно, чи хоче вiн дiйсно спускатися в минуле.

Машина зупинилася бiля парадного Вiктора, i вiн подивився уважно Павлусевi в обличчя – просто зрозумiв, що Павлусь уже приiздив сюди й адресу знае.

– Я бiля трансформаторноi будки чекатиму, – сказав Павлусь.

Вiктор мовчки видiстався iз джипу.

Перед своiми дверима не знав, на яку ступити. У руцi тримав два ключi, але погляд прикипiв до кнопки дзвоника. Якщо подзвонити – однаково дверi вiдкриють. Соня чи Нiна. Але тодi вiн зробить iз себе гостя. Його впустили, йому вiдчинили. Але ж вiн господар. Просто його, Вiктора, довго не було.

Нарештi наважився й вiдчинив ключами замки, але перед тим, як вiдкрити дверi, усе-таки подзвонив. Потiм зайшов до коридору. Вiдразу побачив там, на пiдлозi, блюдко з молоком. Це для дряпучоi кiшки.

Рипнули дверi до кiмнати, й з прорiзу вигулькнула Соня, вбрана в джинсовий сарафанчик iз вишитим букетом троянд. Змiряла Вiктора поглядом знизу догори й зупинила погляд на його обличчi.

– Привiт! – мовив Вiктор неголосно.

– Привiт! – вiдповiла Соня.

– Ти одна?

Вона заперечно хитнула головою.

Вiктор зiтхнув. Роззувся. Зайшов до кiмнати й вiдразу застиг на мiсцi. Кiмната його не приймала, вона була зовсiм чужою: рожевi шпалери, зеленi гобеленовi накидки на фотелях i канапi, на столi – рожева скатертина з мереживною торочкою.

Вiктор розгледiвся уважнiше в пошуках знайомих речей. Пiдiйшов до столу. Зiрвав скатертину, i полiроване дерево стiльницi немов усмiхнулося йому.

– Тобi що, ремонт не подобаеться? – запитала Соня, що стояла у дверях.

– Не подобаеться, – визнав Вiктор.

Соня вiдкрила дверi до спальнi й гукнула туди:

– Нiно, а дядьковi Вiктору ремонт не подобаеться!

Вiктор зайшов у спальню й побачив Нiну. Вона сидiла на подвiйному лiжку, якого теж ранiше не було. Сидiла в домашньому махровому халатi. Сидiла i дивилася на пiдлогу заплаканими очима.

– Ну, здрастуй, – видихнув Вiктор, вiдчуваючи в грудях дивне хвилювання.

Нiна пiдвела на нього погляд. Кивнула у вiдповiдь, прикусивши губу.

– Ну чого ви як двi кiшки? – проговорила раптом Соня.

– Сонечко, вийди! – попросив Вiктор. – Знайди кiшку й пограйся з нею.

– А вона на вулицю пiшла!

– Тодi просто вийди!

Соня вийшла до вiтальнi, але дверi лише притулила. Вiктор закрив дверi. І тепер стояв i мовчки дивився на мовчазну Нiну.

– Ну, як справи? – нарештi порушив вiн тишу.

– Як справи? – перепитала вона зi слiзьми в голосi. – Як справи? Усе, що я нажила, усе мое щастя отак за пiвгодини зруйнувати… втоптати в бруд…

– Яке щастя? – щиро здивувався Вiктор. – За якi пiвгодини?

– Не прикидайся! Це ж ти все органiзував! Я знаю! Мене попереджали, а я, дурепа, не вiрила!

Вiктор раптом звернув увагу на те, що Нiна погладшала, i пасок, яким був пiдперезаний махровий халат, лише пiдкреслював це. Сперечатися чи говорити з нею бiльше бажання не було. Погляд Вiктора став похмурий i холодний. Нiна це вiдразу помiтила i змовкла.

– Нi, вибач… це в мене вихопилося… я просто злякалася, коли вчора прийшли… Я згодна, я ж учора казала. Я нi на що не претендую… Менi нiчого тут не треба!

– Гаразд, – проговорив Вiктор. – Зроби чаю, будь ласка!

Нiна вийшла. Вiктор пiдiйшов до вiкна i дивився на те саме пустирище з голубником i смiтником. Лiворуч виднiвся краечок низенького паркану дитсадка, паркану, пiд яким вiн малюком поховав свого першого померлого хом’ячка. У кiмнатi було прохолодно. До початку опалювального сезону ще цiлий мiсяць, та й коли почнуть опалювати – тепло до п’ятого поверху ледве досягатиме.

Рипнули дверi. Вiктор повернувся.

– Тiтка Нiна сказала, що чай готовий.

На кухнi, дяка Богу, все лишилося, як було. Чи, принаймнi, майже все. Тiльки на пiдвiконнi чогось бракувало. Чогось дуже важливого.

– А де Сергiй? – запитав Вiктор.

Нiна подивилася на нього здивовано.

– Який Сергiй?

Вiктор показав поглядом на те мiсце, де аж до його втечi стояла урна з порохом Сергiя Фiшбейна-Степаненка.

– На балконi, вона тут заважала…

– Принеси й постав на мiсце.

Нiна пiшла на балкон i принесла урну. Поставила ii на пiдвiконня ближче до плитки. Витерла з неi пил i бруд губкою для миття посуду. Присiла на ослiн, на якому ранiше регулярно стояла Мишкова миска.

– Оглянь уважно всi речi, – мовив Вiктор. – І склади все, що залишив чи забув твiй Микола, у торбинку чи сумку. Якщо знайдеш щось запаковане – не розгортай i не дивись. Це може бути небезпечно…

– О Господи! – вирвалося пошепки в Нiни. – Я ж не знала…

– Ти зрозумiла? – запитав Вiктор.

Нiна кивнула…

– А ти iй допоможеш, добре? – Вiктор звернувся до Сонi, що сидiла збоку мiж ним i Нiною.

– Гаразд, – пообiцяла Соня.

– Грошi залишилися? – запитав Вiктор пiсля павзи.

– Мало, – Нiна занервувала. – Я ж ремонт зробила, дещо з меблiв купили… дачу…

– Яку дачу?

– На Осокорках, на березi Днiпра… Тобi сподобаеться…

Вiктор мовчки пiдвiвся з-за столу. Зачепив ногою щось скляне. Зазирнув пiд стiл – там у три лави стояли порожнi пляшки з-пiд шампанського та горiлки.

– Викинь на смiтник, – кинув Вiктор походьма. – Увечерi передзвоню.

Перш нiж сiсти в джип, що на нього чекав, Вiктор заскочив до баби Тонi, щоб забрати в неi свою сумку.

– Забрала мiлiцiя твого мешканця! – сказала вона. – Що вiн там накоiв?

– Мiлiцiя? – перепитав Вiктор. – Вони хiба у формi були?

– Так, тiльки форма не мiлiцейська, а «Беркута». Вiн саме до парадного входив, а вони його з двох бокiв i вiдразу обличчям на асфальт, як по телевiзору показують.

– А ви все бачили?

– А чого ж пак не бачити – я ж на другому поверсi живу i саме навпроти. А вони за годину до того приiхали на двох машинах. Зрозумiло було, що щось цiкаве буде…

Вiктор кивнув.




18


Вечiр минув з iмiджмейкерами в спiльному обговореннi проекту доповнення до плакату конкурента. Комп’ютернику Славку все вiдразу сподобалося, але Жора лив кулi й зволiкав, наполягаючи на зрозумiлiшiй концепцii. Було помiтно, що то або його професiйний iмiджмейкерський гонор зачепили тим, що iдею запропонувала людина не з його команди, або щось iнше дратувало. Але Сергiй Павлович був твердий, як кремiнь, i, зрозумiвши, що далi пручатися небезпечно, Жора здався. Але тепер вiн узявся доводити комп’ютернику Славковi, що в нього пiде набагато бiльше часу на макетування й роздрук, нiж той гадае. І шеф, i Вiктор вiдчули нечисту гру Жори, але подiлилися вони один з одним своiми мiркуваннями близько пiвночi, коли Жора з близнюками поiхав на викликаному таксi до нiчного клубу, залишивши комп’ютерника напружувати свiй i без того слабкий зiр.

– До ранку зробиш? – спитав його шеф, вдивляючись у скановане зображення вже знайомого анфасу на монiторi комп’ютера.

– Постараюся, – промовив у вiдповiдь Славко, але в голосi його не було радостi.

Шеф дiстав iз кишенi стодоларову купюру, поклав на клавiатуру.

– А якщо годинки до четвертоi-п’ятоi? – знову спитав. – Аби до свiтанку було по всьому.

Славко пiдвiв голову, i в його очах, схованих за лiнзами окулярiв, вiдчиталася миттева збiльшена оптикою вiдданiсть. Вiн охайно взяв купюру, сховав до бiчноi кишенi пiджака.

– Можна ще швидше, – сказав вiн.

Шеф кинув погляд на Вiктора.

– От бачиш! Долар – двигун поступу, якщо його вчасно i правильно iнвестувати в точнi технологii! Ходiмо вниз, поганяемо кулi!

Павлусь, що тiнню ходив за ними на вiдстанi не бiльше трьох метрiв, побудував пiрамiдку i знову вiдiйшов на ввiчливу вiдстань. Згори долинув телефонний дзвоник, i Сергiй Павлович кивком голови вiдправив Павлуся до апарату.

Пiрамiдку розбивав Вiктор, але кулi розсипалися безладно i жодна з них навiть не спробувала провалитися в лузу. Сергiй Павлович посмiхнувся, намiрився кием у кулю з номером «7», але тут бiля столу з’явився Павлусь iз незвично поважним обличчям.

– Сергiй Павлович, там Потапович, сам дзвонить…

– На, вдар за мене! – простяг шеф кий Павлусевi. – Не поцiлиш – я тобi влаштую!

Павлусь нiяково взяв кий, почав ходити навколо столу, нарештi зупинився i рiзко, майже не намiрюючись, ударив по ближнiй до бортику кулi. Куля вдарила в трiйню куль, що вiдразу розлетiлися врiзнобiч i двi з них потрапили в лузи. Павлусь iз полегшенням зiтхнув i подивився на Вiктора, але в його поглядi не свiтилася звитяга.

«Новачок! – зрозумiв Вiктор. – Напевно виграе!»

Але Павлусь не виправдав його сподiвань, бо, власне, довiв, що навiть у правилах про талан для дурнiв i новачкiв е винятки.

Сергiй Павлович зiйшов униз зосереджений i не тримаючи в думцi бiльярд.

– Збирайтеся! – кинув вiн. – Поiдемо музику слухати!

За кiлька хвилин Вiктор, Сергiй Павлович i Павлусь уже виiжджали знадвору. Дорога чекала далека, але вулицi були пустельнi, лише зрiдка десь ховалася машина ДАІ, та даiшники, мабуть, на чорнi «мерседесiвськi» джипи вiдучилися реагувати. Павлусь теж нiяк не реагував на машини ДАІ, що шугали то тут, то там. Увесь центр вони проскочили за п’ять хвилин i вже летiли по Артема, потiм вулицею Фрунзе. Вiктор тiльки встигав вiдзначати краечком ока знайомi орiентири. Але десь на Куренiвцi, за стадiоном «Спартак», джип завернув лiворуч i далi неквапно iхав приватним сектором.

– Тут лiворуч, – попередив Павлуся Сергiй Павлович.

Заiхали в глухий кут i зупинилися перед високою залiзною брамою.

– Змигни фарами, – наказав шеф.

Павлусь «змигнув», i вiдразу надворi запалилося свiтло i хтось узявся розчиняти браму. Джип заiхав усередину.

Прибульцiв зустрiчав чолов’яга рокiв п’ятдесятьох у камуфляжi. Вiн кивнув тiльки Сергiю Павловичу. Шеф зайшов до будинку першим, Вiктор i Павлусь – слiдком.

У передпокоi iх радо зустрiв лiтнiй, але ще мiцний пан рокiв шiстдесятьох iз гаком – у джинсах i темно-синьому светрi. Провiв до вiтальнi, умебльованоi дорогими меблями з червоного дерева.

– Марiйко! – гукнув вiн кудись. – На стiл збери!

Потiм повернувся до Сергiя Павловича й продовжив:

– Бiйцi нехай тут почекають, а ми з тобою усамiтнимося…

Шеф кивнув i вони пiшли.

– Ти його знаеш? – запитав Вiктор Павлуся.

Павлусь кивнув, але рота не розтулив.

У вiтальнi з’явилася Марiйка – жiнка рокiв сорока, фарбована блондинка, одягнена в синiй байковий халат, на ногах – вiрменськi пантофельки з загнутими догори носаками. Попереду вона штовхала столик на колiщатах. На столику – кiлька тарiлок iз нарiзаною iжею. Наiдки швидко перекочували на круглий стiл. Павлусь допомагав переставляти тарiлки. Вiктор мовчки спостерiгав. Потiм iз барного вiддiлення дорогоi стiнки на стiл перекочувала пляшка коньяку «Ай-Петрi», двi пляшки «Миргородськоi», чарки й склянки.

Шеф повернувся хвилин за десять. Обличчя ще бiльше спохмурнiло на тлi попередньоi втоми. Вiн на хвильку затримався, але до вiтальнi увiйшов з усмiшкою. Запросив усiх до столу. Почав розливати коньяк по кришталевих чарках.

– Менi до закiнчення виборiв зась, – зупинив Сергiй Павлович руку господаря, що зависла з пляшкою коньяку над його чаркою.

Той кивнув iз розумiнням. Налив шефу мiнералки.

Нiчне застiлля вийшло не вельми веселе. Павлусь випив двi чарки «Ай-Петрi», попередньо зазирнувши в очi шефу i не прочитавши там заборон, Вiктор обмежився однiею. Господар будинку теж. Марiйка до столу не сiдала. Либонь, вiдразу пiшла спати.

Як вертали до Голосiева, Вiктор заснув у машинi. Розштовхав його Павлусь, коли вони вже заiхали у двiр. Позiхаючи, Вiктор вибрався iз джипу, прагнучи додибати до мансардноi кiмнатчини й знову поринути в сон. Але Сергiй Павлович швидко пiдбадьорив Вiктора тоном, що не передбачае заперечень, порадивши йому йти на кухню та варити на всiх мiцну каву.

– Сьогоднi спати не будемо, – сказав вiн i пiшов прийняти холодний душ.

Павлусь зазирнув до комп’ютерника i, почувши, що справа просуваеться до кiнця, повернувся на кухню. Дзигар на стiнi показував пiв на третю ночi.

Сергiй Павлович зайшов на кухню в бiлому махровому халатi i з магнiтолою в руцi.

– Ну що, – сухо вимовив вiн. – Нiчне засiдання ревкому оголошую вiдкритим. Кава готова?

Вiдсунули столик вiд стiнки на пiвметра, щоб за ним легко було розташуватися втрьох. Кава вже був розлита. Сергiй Павлович вмикнув штекер у розетку, потiм дiстав iз кишенi халата аудiокасету.

– Слухайте уважно! – сказав вiн i натиснув на «Play».

«…негатив потрiбний, ти зрозумiв? Чистий негатив…

– У нього ж навiть комп’ютера нема вдома… домашнi вiдданi, як собаки… де копати?

– Вiдданi собаки просто коштують дорожче за невiдданих… вибери когось i вiзьми iз собою сюди, у сауну… разом поговоримо… Чи розпочни розмову типу: треба знати, який негатив на хазяiна можуть використовувати конкуренти… Як там у Ленiна – треба знати зброю ворога, щоб iз ним успiшно боротися… ти зрозумiв? Я тобi ще два днi даю, потiм – сам розумiеш…

– Та я…

– Жора. А якщо цього, котрий нiколи не розчiсуеться… вiн же типовий лох!»

У цю мить Павлусь i Сергiй Павлович подивилися одночасно на Вiктора, а вiн iнстинктивно торкнувся свого волосся, пригладив його.

– Треба буде тобi гребiнець подарувати, – сказав шеф.

«…нi хера – кебета в нього е… Просто пришелепкуватий…»

– Гарний лексикон у московських iмiджмейкерiв, – шеф зiтхнув, подивився на Вiктора, зупинив касету i ковтнув кави.

– От сучари! – «пiдспiвав» шефу охоронець.

– Павлусю, – з награним докором вимовив Сергiй Павлович, – ти ж майбутнiй помiчник депутата, вчися говорити культурно!

– Я хотiв сказати «сволоти», – пояснив Павлусь.

– Так i говори! Бо потiм за твоiм лексиконом i про мене судитимуть! Ге ж, Вiтю? – Сергiй Павлович перевiв погляд на Вiктора.

Вiктор кивнув.

– Ця «iнтелектуальна власнiсть» коштувала менi штуку баксiв, – шеф кивнув на магнiтолу. – Але вона, звичайно, того коштуе. Принаймнi ми заощадимо тепер штук п’ятдесят на iмiджмейкерах… Павлусю, подзвони Тольчику, нехай пiд’iде зi своiми хлопцями. Органiзуй зустрiч iмiджмейкерiв, щоб вони нi хвилини пiсля свого нiчного клубу не спали. Вiдвезете iх на склад нелiквiдiв i пiдготуете до щироi розмови на годинку десяту ранку, а ми з Вiктором подивимося, як там iз наочною агiтацiею… Так! І речi iхнi крiзь сито просiй… І ще, пошукай надiйного комп’ютерника на завтрашнiй вечiр. Усе!

Останнi два ковтки кави шеф допив душком i рiшуче пiдвiвся.

Павлусь умився холодною водою просто на кухнi, витерся тонким кухонним рушником. За пару хвилин джип виiхав i знову запала тиша.




19


Спав Вiктор довго, бо й лiг лише проти восьмоi ранку. Спочатку сон був важким, навiть голова нiби болiла. А може, наснилося, що голова болить. Але ближче до полудня наснилася зима, днiпровський лiд i ополонка зi слiдами голих людських ступнiв по краях. І сам вiн собi наснився, один, самотнiй, наляканий. Кружляв навколо ополонки в чеканнi й виглядав чомусь не тiльки повернення з днiпровських пiдлiдних вод пiнгвiна Мишка, але й на Сергiйка чекав, i теж звiдти. Немов удвох вони з пiнгвiном шубовснули в темно-сине мiсиво крижинок i важкоi зимовоi води. Але нiхто не з’являвся в ополонцi, i рибалок, як на те, навкруг не було. Тiльки темнi крапки перекритих новою кригою ополонок.

Прокинувся стомленим. Здивувала тиша в будинку. Згадав, що обiцяв подзвонити Сонi й Нiнi та не подзвонив. Подивився на годинник – час до обiду.

У кухнi теж нiкого не було. Може, пiд впливом сну, але Вiктор передусiм вiдкрив морозильник i уп’явся на заморожену рибу, немов сам був зголоднiлим пiнгвiном. Простояв так iз пiвхвилини. Потiм захлопнув дверцята. Дiстав iз холодильника ковбасу, сир, масло. Поставив чайник – кави не хотiлося.

Вийшов до вiтальнi й вiдразу побачив на столi новий плакатний анфас конкурента шефа та окрему широку смужку з яскравим написом:


«МИ ВИПРАВЛЯЄМО НЕ ТІЛЬКИ ОБЛИЧЧЯ!


КОСМЕТИКА ФІРМИ «ГРАЦІОЛА».

На обличчi у Вiктора з’явилася посмiшка. Настрiй пiдбадьорився – вiн радiв побаченому, адже матерiалiзувалася його iдея, i виявилося, що iдея в нього виникла чудова.

«Усе-таки не дурень!» – подумав про себе Вiктор, придивляючись до реального анфасу кандидата в депутати.

Поки обiдав, до голови лiзли рiзнi передвиборчi думки – побачений результат власноi творчостi дав новий iмпульс. Пригадав iз минулого рiзнi види передвиборчоi пропаганди. Сплив у пам’ятi фонд дружини президента, що допомагав дiтям. І вiдразу виникла в головi нова iдея, може, i не особливо оригiнальна, але ж виборцi й не люблять нiчого оригiнального. Вони хочуть пiзнаванi речi, i слово «добродiйнiсть» для них усе ще залишаеться нiби рисою характеру кандидата чи депутата, а не якимось процесом чи видом дiяльностi. При словi «добродiйнiсть» кожний, напевно, думае: «А може, й менi перепаде дармовизна за мою бiднiсть чи жадiбнiсть?»

– Треба пiдказати, – думав Вiктор, жуючи бутерброд. – Пресу вiн i сам купить, а якусь акцiю перед виборами провести – тiльки плюс!

Думки про благодiйну акцiю завели Вiктора аж на Татарку, до кав’ярнi «Афган», де збираються молодi iнвалiди, хоча за вiком вони й молодшi за «афганських» ветеранiв. Однак вiн i бачив там лише трьох, включаючи Олексу. Та й Олекса своi ноги втратив тут, удома. Для цього йому не довелося стати частиною обмеженого контингенту. Але однаково, молодi iнвалiди – це i страшно, i шляхетно, i на публiку подiе!

Шеф повернувся близько п’ятоi. З обличчя було видно, що не спав. Але бадьорився вiн без особливоi напруги. Не позiхав, спину тримав по-офiцерському рiвно. Насамперед розповiв, що «iмiджмейкерiв» «замкнув» на якомусь складi нелiквiдiв, i вони вже дещо про себе розповiли. Близнюки i Жора виявилися житомирськими лохотронниками, а комп’ютерник Славко – простим хлопцем iз Курська. Вирiшили заробити на виборах. Серед iхнiх речей виявився i пiстолет iз глушником, трiшки кокаiну й мобiльник з умонтованим жучком.

– Що з ними буде? – запитав Вiктор.

– Комп’ютерника я вiдпустив, а цим трьом буде боляче… Є ще час подумати… Ми з тобою до них завтра з’iздимо, вони зараз твiр пишуть на тему «За що я люблю батькiвщину», – шеф посмiхнувся.

Вiкторовi настрiй Сергiя Павловича здався нормальним, i вiн виклав свою iдею.

– А скiльки там iнвалiдiв i почiм цi протези? – жваво поцiкавився шеф.

– Давайте я з’iжджу й довiдаюся, скiльки там хлопцiв, а про вартiсть протезiв нехай Павлусь чи хтось iнший запитае.

Шеф кивнув. Слово «добродiйнiсть» подiяло на нього сприятливо, i вiн, попросивши Павлуся розбудити його за двi години, рушив вiдпочити.




20


Увечерi мрячило. Доiхавши до Хрещатика, Вiктор розмiняв доларову сотку i вiдразу купив у ЦУМi дешеву китайську парасольку. Радiсна метушня центрального унiвермагу вiдвернула думки Вiктора, i вiн раптом утратив бажання iхати до Олекси в «Афган». Захотiлося знайти Свiтлинку i знову опинитися в нiчному дитсадку. «Куди це мене засмоктало?» – думав Вiктор, вiдчувши всiм своiм тiлом тугу за радощами життя. Але реальнiсть, чи, власне, почуття реальностi швидко все розставило на своi мiсця в його свiдомостi, i, вийшовши з унiвермагу, вiн розкрив парасольку i пiшов до пiдземного переходу. Пiймав приватника i вже за п’ятнадцять хвилин увiходив до дверей знайомоi кав’ярнi, де замiсть сходинок пiднiмався до дверей пандусик для iнвалiдних вiзкiв.

У кав’ярнi наразi було завiзно. Навiть не рахуючи, Вiктор зрозумiв, що вiдвiдувачiв набереться десятка пiвтора. Швидко знайшов поглядом Олексу i пiймав кiлька питальних поглядiв на собi, але не звернув на них уваги. Пройшов прямцем до стiйки.

– Привiт! – кинув по-дiловому Олексi. – Треба поговорити.

Олекса, задерши голову, подивився на гостя з iронiею.

– Пiди в комiрчину й вiзьми собi крiсло, щоб менi карк не болiв. Будемо на рiвних розмовляти…

У комiрчинi за баром Вiктор швиденько розклав iнвалiдний вiзок, сiв i виiхав на ньому до Олекси.

– Кави хочеш? – запитав Олекса.

– Давай!

– Гей, бороданю, де мiй капучино? – озвався з зали хрипкуватий голос.

– Зачекай, – попросив Олекса i взявся до роботи.

Засичав струмiнь повiтря, що виривався з нiкельованоi рурки до металевого глечика з вершками.

Вiктор спостерiгав, який спритний з Олекси бармен.

Хвилини за три вони продовжили розмову.

Вiктор оповiв про свою iдею й про потенцiйну згоду шефа.

Як не дивно, нiякого блиску в очах вiд почутого в Олекси не з’явилося.

– Я спитаю, – без запалу сказав вiн. – А що вiн хоче навзамiн? Пiдтримку на виборах?

– Нiчого! Просто, якщо все вийде, у момент передачi протезiв буде тут пару журналiстiв, фотографи, щоб усе це донести до виборцiв…

– Не думав, що ти в полiтику влiзеш! – похитав головою Олекса.

– Я не влазив, мене туди тимчасово засмоктало, як у болото. Незабаром вирвуся.

– Дайбi! – iз сумнiвом мовив Олекса i зiтхнув. – Гаразд, побудь тут, я пiду побалакаю. Добре, що хазяiн тут…

І вiн виiхав до зали.

«Пiду побалакаю?» – повторив Вiктор подумки слова Олекси, проводжаючи його поглядом.

Назад за стiйку бару Олекса повернувся хвилин за п’ять.

– Знаеш, – сказав вiн. – Загалом хазяiн не проти, але нехай тодi твiй шеф ще одну рiч зробить для нас. Це нам важливiше. Адже ти зрозумiй: для мене, наприклад, протези – однаково, що смокiнг – один раз у життi надягти, щоб одержати вiд начальника вiддiлу по боротьбi з органiзованою злочиннiстю iменну гранату… – Олекса розсмiявся. – Протези напружують… А от якщо вiн нам замовить бiльярдний стiл iз короткими нiжками, щоб можна було iнвалiдам кулi покатати, тодi ми йому дозволимо й протези нам подарувати. Але носити iх не обiцяемо, втямив?

Вiктор кивнув. На обличчi в нього позначилася думка, i Олекса запитально уп’явся в старого знайомця.

– Думаю, що з бiльярдом усе буде о’кей, – Вiктор усмiхнувся. – Вiн сам запеклий гравець!

– Ну, ти з ним спершу побалакай, а тодi менi скажеш. На, вiзьми мою вiзитiвку, в мене телефон помiнявся. Там i мобiльник зазначений. Подзвониш, тодi треба буде зустрiтися, – аби вiн приiхав i щоб хазяiн був… Вибори ж зовсiм незабаром… Коньячку хильнеш?

Останне питання пролунало несподiвано i якось навiть занадто приязно. І Вiктор згодився. Олекса налив i йому, i собi.

– Знаеш, – сказав вiн, пiднiмаючи чарку. – Я той наш похорон згадую, як кращий час у моему життi! Тобi не зрозумiти… Давай за минуле! Воно завжди краще за сьогодення…

– І гiрше за майбутне, – додав Вiктор.

– Ну, цього нiхто не знае, – Олекса мотнув головою i випив коньяк душком.

Вiктор пив коньяк поволi. Коньяк виявився несподiвано шляхетним на смак.

– Це що? – запитав Вiктор, поглядом показуючи на чарку.

Олекса дiстав iз полицi пiд кавоваркою вишукану пляшечку, покрутив ii в руках.

– «Мартель», – прочитав вiн спокiйним голосом. – «Гуманiтарка» вiд давнiх друзiв… Якось я так його начмелився, що потiм усю нiч увi снi ходив… А вранцi ноги болiли, нiби вони на мiсцi… Гаразд, допивай i йди, бо нашi не дуже люблять, коли тут неiнвалiди затримуються…

Вiктор кивнув, потис Олексi на прощання руку i, не озираючись по боках, не розглядаючи вiдвiдувачiв, вийшов iз кав’ярнi.




21


Наступна нiч довела, що бiляпередвиборча робота тривае цiлодобово або лишень у нiчну змiну. Щойно Вiктор повернувся з Татарки з вiдчуттям виконаного на «вiдмiнно» завдання й у передчуттi похвали, його вiдразу посадили в джипi, i от уже вони втрьох iз Павлусем i Сергiем Павловичем мчать вечiрнiм Киевом, i нiхто його про результати поiздки не розпитуе. Сергiй Павлович мовчки сидить поруч iз Павлусем на передньому сидiннi. Видно, вони на нього чекали, але ж вiн цього не знав! І не пояснили нiчого: куди, навiщо?

– Ану зупини тут! – наказав раптом Павлусевi шеф.

Джип рiзко загальмував. Сергiй Павлович повернувся.

– Ходiмо подивимося! – кинув вiн Вiкторовi, i Вiктор вiдразу вийшов iз машини. Розгледiвся.

Вони стояли на проспектi Перемоги. Попереду висвiтлювалися вуличними лiхтарями монументальнi тварини, що охороняли вхiд до киiвського зоопарку. На iхнiй вигляд у Вiктора серце тьохнуло.

– Не туди дивишся! – вiдволiк його голос шефа. – Сюди дивися!

Вiктор повернувся й зрозумiв, що стоять вони перед довгим потрiйним стендом для афiш i просто на них дивляться два рiзних анфаси того самого кандидати в депутати – конкурента Сергiя Павловича. А згори – гарна шапка для обох анфасiв: приклеена реклама косметичноi фiрми «Грацiола».

– Ну як? – задоволено подивився на Вiктора Сергiй Павлович.

– Чудово!

– Тримай! Гарна iдея коштуе гарних грошей! – шеф простягнув Вiкторовi кiлька купюр.

Перед тим, як сховати бакси до кишенi куртки, Вiктор кинув на них швидким оком i зрозумiв – тут зо три сотнi, якщо не бiльше. Просто купюри були невеликi.

– Їдьмо! – наказав шеф.

Джип загарливо рвонув iз мiсця i вiдразу ж став у лiвий ряд, змусивши «жигулi», що мчали в ньому, рiзко загальмувати.

– А куди ми? – спитав Вiктор, подавшись уперед, просунувши голову мiж Павлусем i шефом.

– На склад нелiквiдiв, – вiдповiв Сергiй Павлович. – До речi, як там твоi iнвалiди?

– Порядок… Тiльки в них е зустрiчне прохання…

– Дороге?

– Нiвроку, але зi смаком. Вони просять бiльярд для iнвалiдiв, щоб можна було на колясках грати. Ну, щоб нижчим був…

– Нема проблем, я саме збирався свiй на новий мiняти… Вiдвеземо iм, там i нiжки пiдрiжемо…

Питання розв’язалося ще простiше, нiж Вiктор сподiвався. Бiльше питань у нього до шефа не було, i решту дороги в джипi грало радiо «Шансон», включене Павлусем.

«Склад нелiквiдiв» знаходився посеред приватного сектора дорогою на Пущу-Водицю й ззовнi нагадував склад. Принаймнi високим залiзним парканом, прикрашеним «мереживами» з колючого дроту i ще суворiшою залiзною брамою. Усерединi ж поруч з об’емним сферичним ангаром iз дюралю стояв триповерховий цегляний будинок, з вiкон якого лилося на вулицю затишне жовте свiтло.

Чолов’яга, що вiдчинив браму iхньому джипу, був одягнений у вiйськовий камуфляж. Вiн одразу зачинив браму й пiшов до будинку. Там натис кнопку переговорного пристрою i сказав: «Приiхали!» Вiдразу щось задзижчало, i вiн вiдкрив важкi залiзнi дверi й жестом запросив трьох гостей увiйти.

Усерединi iх зустрiли ще трое чоловiкiв у камуфляжi. Вони привiталися iз Сергiем Павловичем, проiгнорувавши Павлуся й Вiктора. Вiдiйшли з ним убiк, пошепотiлися.

Павлусь i Вiктор чекали хвилин п’ять, поки не закiнчилися цi дiловi шепотiння. Потiм Сергiй Павлович кивком голови покликав iх за собою. Учотирьох вони спустилися крутими залiзними схiдцями з поруччям з одного боку. Унизу горiла чергова червона лампочка. Вiктор перечепився i ледве не звалився на тих, що йшли попереду, але Павлусь пiймав його, схопивши за плече. Плече вiдразу заскiмлило – Вiктор оцiнив фiзичну мiць i реакцiю охоронця. Вiдкрив очi ширше – треба було хоч так боротися з раптовою хвилею втоми. Спробував згадати, коли й куди пiшли двое в камуфляжi. Але не змiг. Не помiтив вiн цього, а тепер лише один iз них вiв iх схiдцями униз. Але от схiдцi скiнчилися. Проводир клацнув вимикачем, i в просторому пiдвальному коридорi спалахнуло свiтло – чотири великi «стоватки». Вiктор озирнувся. Коридор був метри три завширшки. Обабiч коридору через однаковi промiжки чорнiли нефарбованi залiзнi дверi, «припорошенi» iржею.

Проводир питально озирнувся на Сергiя Павловича.

– Спочатку до близнюкiв, – неголосно мовив шеф. Потiм знову кивком покликав Вiктора за собою, а Павлуся попросив зачекати в коридорi.

За залiзними дверима виявилася звичайна в’язнична камера з двома дерев’яними лавами, столиком i киблем. На лiвiй лавi лежали знайомi близнюки-iмiджмейкери. Мабуть, спали, але, почувши брязкiт дверей, прокинулися, сiли.

Права рука одного була з’еднана наручниками з лiвою рукою iншого.

– Ну, як нашим канаркам у клiтцi? – запитав спiвучо Сергiй Павлович, пiдiйшовши до них ближче. – Скарги на ставлення е?

Один iз близнюкiв заперечно мотнув головою. Вiктор уважно придивився до iхнiх облич – синцiв i саден не було.

Проводир дiстав iз внутрiшньоi кишенi камуфляжноi куртки складенi вчетверо аркушики. Простягнув шефу. Той розгорнув i хвилини три-чотири уважно читав.

– А з ким усе-таки ви розмовляли в саунi? – запитав вiн, дочитавши «твiр» близнюкiв.

– Та ми не знаемо, це Жора його знае, – вiдповiв один.

– Гаразд, даю вам ще добу, – вiн простяг пописанi аркушики «говiркому» близнюку. – Згадаете i допишете те, чого тут ще нема. Якщо я раптом не знайду у вашому творi того, що менi самому вiдомо, – будемо робити вас сiамськими близнюками, i без наркозу. Ходiм!

Проводир замкнув дверi камери близнюкiв. Озирнувся на шефа.

У другiй камерi добряче потовчений i прикутий наручниками до кiльця в стiнi стояв навколiшки Жора. Коли вони зайшли, вiн повiльно повернувся.

– Ну що, лохотроннику житомирський, згадав, з ким у саунi говорив? – Сергiй Павлович опустився навпочiпки i дивився тепер шефу «iмiджмейкерiв» просто в очi. – Знаеш, у мене бiльше нема часу на балачки. І грошей на твое утримання шкода. Ти думаеш, ти тут за бюджетний рахунок сидиш, суко? Я за кожну добу п’ятдесят баксiв плачу… І, щиро кажучи, не бачу рацii бiльше витрачатися… Мало того, що ти грубо порушив Закон равлика, то ще й мовчиш!

– Який ще закон? – промукав Жора.

Сергiй Павлович повiльно звiвся на рiвнi ноги, зiтхнув. Пошукав поглядом спiвчуття у Вiктора, але Вiктор нiяк на погляд шефа не вiдреагував. Просто вже спав стоячи. Хоча слухав i чув усе, що мовилося в камерi приватноi в’язницi.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/andr-y-kurkov/zakon-ravlika/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения